донесення російських консулів зазначають появу в цей період у Придунайських степах значних груп задунайських запорожців. Предводитель дворянства Тираспольського повіту Туманов 10 квітня 1804 року повідомляв херсонському військовому губернаторові А. Розенбергу про те, що задунайські запорожці одержали дозвіл султанського двору селитися “по ордах татарських” в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю. Ці дані були декілька разів повторені в донесеннях інших представників російської адміністрації прикордонних районів Дністра, які зазначали, що “запорожці роблять свої роз’їзди по правому боці річки Дністра і всій Бессарабії”. Крім того, ясський консул Андрій Жерве, посилаючись на повідомлення російського драгомана в Галаці, звертав увагу військового губернатора на ті обставини, що “запорожці почали надто збільшуватися” і активізують свої дії в Буджаку і в Молдавії. Послані у серпні 1804 року за Дністер російські розвідники підтвердили, що у Буджаку концентрується значна кількість запорожців і, що кошовий Задунайської Січі тимчасово переніс свою резиденцію в Татарбунари. В той самий час задунайці поповнили свої сили новими втікачами, повернулися до гирла Дунаю і продовжили боротьбу за будову власної організації. Вони витіснили некрасівців з Катерлезу, де знов заклали Січ. Катерлезька Січ проіснувалa протягом 1803-1805 років і була зруйнована турецькими феодалами і некрасівцями.
Намагання задунайців мати власну організацію подібну до колишньої Запорозької Січі розуміли не лише турецькі, а й російські урядовці. Особливо питання стало актуальним напередодні нової російсько-турецької війни 1806-1812 років. Адже Задунайський Кіш у Катерлезі був зруйнований, а територія Придунайських земель, де проживало задунайське населення опинилася під контролем російської армії. Саме створенням установи подібної до “Нової” Січі російський уряд намагався привернути задунайців на свій бік. Цьому сприяв перехід 23 грудня 1806 року задунайського отамана Трохима Гайдабури (Майдабури) зі 103 козаками і вже 10 січня 1807 року в Кілії загін складав 250 “чорноморських піших волонтерів”.
Враховуючи успіхи у формуванні волонтерського полку з задунайських запорожців і забіглого українського населення, яке намагалось легалізувати своє становище, командуючий Молдавською армією І.І. Міхельсон і новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Рішельє вирішили створити на Дунаї козацьке військо, “дати йому найменування Усть-Дунайського, подаючи надії, що воно може одержати приклад Війська Запорозького, якщо як чорноморці, це заслужить”. 18 січня 1807 року І.І. Міхельсон видав оголошення, в якому від імені російського уряду звертався до задунайських запорожців з закликом вступити до Усть-Дунайського Буджацького козацького війська, центрами його формування призначалися Кілія і Галац. В оголошенні зазначалося, що воно буде створене “за прикладом війська колишнього Запорозького”. Утримання війська визначалося за зразком Чорноморського. 20 лютого 1807 року Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було офіційно затверджене указом Олександра І.
Зовнішній устрій війська нагадував Запорозьке. Управління здійснював Кіш на чолі з кошовим отаманом. Старшина носила традиційні найменування. Військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Куренів нараховувалося 40, 38 з яких носили назви таких як у Новій Січі, а два мали назви Болгарський і Сербський. Кошовому отаману надавався пернач, а війську – прапор і військова печатка. На цьому, власне, і закінчувалась подібність між Усть-Дунайським Буджацьким та Запорозьким військами. Різниці між ними були надто суттєвими, а головне, мали принциповий характер.
Військо цілком і повністю підлягало російському командуванню. Нагляд за ним здійснювався начальником Галацького військового загону генерал-майором П.М. Колюбакіним. Кошовий отаман і вся інша старшина призначалася царською адміністрацією, а не обиралася козаками. На керівні посади потрапляли люди, які змогли заслужити протекцію командування. До війська дозволялося набирати задунайських запорожців, чорноморських козаків та інші категорії українського і російського населення, які мешкали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 року. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак, не допустити проникнення у військо втікачів з 1806 року було неможливим. Одеський комендант генерал-майор Кобле з обуренням писав, що “в цьому війську різного звання людям чиниться набір на службу не вимагаючи документів про їх стан, які дозволяють обрати службу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє”. Через відсутність документів власті вимушені були використовувати існуючий інститут присяги. Згідно з ним для встановлення особи досить було прийнятих під присягою свідоцтв людей, які могли підтвердити походження даної особи. Про це саме свідчив і сам кошовий отаман усть-дунайців І. Підлесецький, стверджуючи, що ті, які “приходять записуватися на службу в запорожці оголошують себе завжди вихідцями з-за Дунаю або тими російськими підданими, що вийшли в останню російсько-турецьку війну 1787-1791 років, чому й важко і неможливо без вірних доказів дійти до істини”17. На середину липня 1807 року у війську нараховувалося понад дві тисячі козаків.
Створення на Дунаї “Нової Запорозької Січі”, як про це пішли чутки в Україні, викликало серед селянства надії на відродження козацтва, а з ним і отримання волі. Це призвело до значних втеч населення до “Дунайської Січі”. Новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Рішельє 14 червня 1807 року писав головнокомандуючому Молдавською армією І.І. Міхельсону, що “селянський рух за переселення в Подунав’я набрав гострих форм і нерідко переходить у збройні сутички між втікачами і земською поліцією”.
Масовий рух селян в Придунайські землі за “козацькою волею” викликав тривогу уряду. За висловом нового головнокомандуючого Молдавською армією О. О. Прозоровського, вони “бажають перейти в цю Нову Січ, щоб користуватися більшою волею і створити там збіговисько, подібне до того, що колись на Дніпрі було”. Питання про це розглядалося на засіданні комітету міністрів, де