Для ліквідації війська на Дунай прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з начальником Херсонської рухомої міліції генерал-лейтенанта І. О. Нікориці. Вона повинна була заарештувати всіх втікачів і повернути їх до Росії, а колишніх задунайських запорожців і чорноморців відправити на Кубань. Втім, значна частина усть-дунайців почала тікати від царських урядовців. Частина з них лишилася в Бессарабії, приписуючись до міст і селищ, а частина перейшла за Дунай до запорожців.

Задунайці, отримавши поповнення усть-дунайцями і селянами-втікачами з України, розпочали нову боротьбу з некрасівцями за дунайські гирла і Катерлез. 1812-1814 роках сутички переросли у справжню війну, під час якої задунайці знов оволоділи Катерлезом, а згодом і головним центром некрасівців – селищем Великий Дунавець, де заклали власну Січ. Дунавецька Січ устроєм повторювала Січ Наддніпрянську. Вона мала 38 куренів, з тими з назвами, які були і в Новій Січі, приміщення для старшини, титарні та церкви. Керувалась Січ власною обраною старшиною. Остання зосередила в своїх руках усю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі, відала також господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від них лише виконання військової служби. Січі підпорядковувалась територія навколо неї та в Георгіївському гирлі Дунаю. Значна частина задунайських запорожців (вихідців в Росію) повідомляла, що походить із Запорозької Райї, інакше кажучи, поселень, які знаходяться безпосередньо під юрисдикцією Задунайського Коша. Джерела називають низку поселень, що розташовувались на території підвладній Січі – Нижній Дунавець, Караорман, Райя, Іглиця, Катерлез та інші. Фактично Дунавецька Січ стала центром навколо якого консолідувалось християнське населення в пониззі Дунаю і ототожнювалась з продовженням державницьких традицій козацтва.

Козаків, які залишились на території Бессарабії після закінчення російсько-турецької війни 1806-1812 років, нараховувалось понад 1300, з яких, за їх власним свідченням, 200 мали власне господарство, а всі останні змушені були наймитувати. Козацька старшина почала клопотання про відновлення в Придунайських землях козацького війська, мотивуючи це можливим виходом із-за Дунаю ще 1200 козаків. Проте посилаючись на попередній досвід утворення Усть-Дунайського Буджацького війська, місцева адміністрація рішуче відхилила проект, побоюючись активізації селянського руху в краї.

Війна 1812 року з Францією викликала до життя проект відновлення “Вільного Дунайського козацького війська” в Бессарабії, автором якого був якийсь штабс-капітан на прізвище Шостак. Ним передбачалось зарахування до складу війська колишніх козаків вихідців з-за Дунаю, вільних іноземних та російських підданих. Війську мали бути передані землі між Дунаєм і Дністром. За організаційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Внутрішній устрій базувався на козацькому самоврядуванні. Козаки мали на власному спорядженні нести кордонну службу на Дунаї і вздовж Чорноморського узбережжя. Цей проект був поданий командуючому Дунайською армією адміралу П. В. Чичагову. Він загалом схвалив його, виходячи, перш за все, з військових потреб. Однак проти відновлення в краї козацтва рішуче виступила місцева адміністрація на чолі з бессарабським цивільним губернатором С. Д. Стурзою. Губернатор категорично відхилив проект, посилаючись на досвід утворення Усть-Дунайського Буджацького війська, яке призвело до активізації селянського руху21.

Втім, зацікавлений у швидкому заселенні приєднаного району, уряд офіційно дозволив усть-дунайцям селитися в Придунайських землях. Організація поселення покладалась на колишніх старшин усть-дунайців – полкового осавула Р. Согутчевського і значкового товариша Г. Вареника, які одержали право збирати козаків з усього краю. Цим заходом урядова адміністрація розраховувала також залучити до переходу на російський бік задунайських запорожців. 30 серпня 1814 року уряд видав маніфест, в якому обіцяв задунайцям амністію і наділення їх землею, а в 1817 році і права іноземних колоністів.

Зазначені заходи істотно вплинули на задунайських запорожців. Протягом 1815-1817 рр. у Бессарабію з-за Дунаю вийшло кілька груп козаків, які разом з усть-дунайцями оселилися в Ізмаїльському повіті в с. Дракуля (тепер с. Трудове Кілійського р-ну Одеської обл.).

Переважну більшість поселенців складала козацька сірома, яка не мала ніякого майна і змушена була наймитувати в маєтках сусідніх поміщиків і господарствах заможних колоністів. Скориставшись переселенням козаків, до них приєдналося чимало селян. Оселившись разом, вони відмовлялися сплачувати податки і виконувати земські повинності. Поселенцям доводилося вести також уперту боротьбу з поміщиками, які намагалися захопити відведену козакам землю.

В 1820 році друга група усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, незважаючи на опір земської поліції, в кількості 38 родин оселилася в Аккерманському повіті, заснувавши село Акмангіт. Новопоселенці уперто зрікалися сплати податків і виконання повинностей, рішуче домагаючись відновлення в Придунайських степах козацького війська. Проект передбачав включення до його складу всіх колишніх козаків і вихідців з-за Дунаю. За організаційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Територія його мала охоплювати землі між Дунаєм та Дністром. Кіш та Січ розташовувались в с. Акмангіт. Козаки вимагали виключних прав на землекористування і рибальство, утворення власних органів самоврядування, за це козаки на власному спорядженні мали нести прикордонну службу на Дунаї і Чорноморському узбережжі22. В тогочасних документах вони одержали назву акмангітських, або мангітських козаків.

Царська адміністрація, розраховуючи подолати опір козацтва, поділила його на дві групи. За наказом намісника Бессарабії генерала І.М. Інзова усть-дунайці зараховувалися до державних селян з підпорядкуванням земській владі і відбуванням відповідних повинностей. Щодо задунайських запорожців, то сподіваючись схилити їх на свій бік і