Проте основна частина козаків, категорично відмовилася від переселення в колонії іноземних поселенців, затято вимагаючи створення козацького війська або переселення на Кубань. У листі до О. Аракчеєва від 1822 року вони писали: “бажаємо, як наші предки, нести військову службу на воді і на суші під ім’ям Усть-Дунайського Буджацького війська”. Розглядаючи ці вимоги міністр внутрішніх справ В.С. Ланський підкреслював, що козаки “виключаючи себе з колоністського відомства намагаються зберегти у своєму внутрішньому правлінні певну незалежність, властиву їм з попередніх способів життя”. В усіх вимогах козакам було рішуче відмовлено і вони були підпорядковані Комісії казенного поселення в Бессарабії.

З середини 20-х років ХІХ ст. ставлення царської адміністрації до усть-дунайських козаків помітно змінилося. 1824 року з Задунайської Січі почався масовий вихід козаків у російські кордони, що було викликано спробами турецького уряду використати задунайців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Переважна більшість вихідців оселилася в Бессарабії разом з усть-дунайськими козаками, відмовляючись від підпорядкування відомству іноземних колоній. Вважаючи себе ображеними, “не отримуючи обіцяного, працею здобутої винагороди за заслуги перед урядом”, вони, як писали самі козаки: “залишаються чекати особливих привілеїв”. Отримання ж цих привілеїв вони пов’язували з утворенням нового козацького війська.

Це створювало в прикордонні певну напругу. Дві держави – Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами підпорядкувати собі козаків. Прагнучи стимулювати подальший вихід задунайців і враховуючи підготовку до війни з Туреччиною, уряд у лютому 1827 року дозволив їм селитися разом з усть-дунайцями, звільнивши обидві групи на десять років від сплати податків і виконання повинностей.

Перехід запорожців продовжувався і подалі, аж до початку російсько-турецької війни 1828-1829 років. Через збільшення населення в Акмангіті, частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Аккерманському повіті, де в 1827 році заснувала с. Старокозаче.

Незабаром про це стало відомо в Задунайській Січі через ізмаїльського градоначальника генерала С.О. Тучкова, який повідомляв про можливість початку війни з Туреччиною і радив запорожцям перейти на бік Росії. Переговори про це велися з окремими старшинами, кошовим Василем Незамаївським і далі вже з новим кошовим Йосипом Гладким. Між запорожцями почалися глибокі протиріччя. Одна частина їх прийняла пропозицію про перехід на російський бік, інша була певна в тому, що під час війни Росія захопить землі Задунайської Січі і, що треба перебиратися в інше місце.

У квітні 1828 року розпочалась нова російсько-турецька війна. Вже в травні стався перехід частини задунайців на чолі з Й. Гладким в межі Російської імперії. Військові дії і перехід Й. Гладкого пожвавили надії козацтва, що проживало в Придунайських землях, на створення в краї власної козацької військової організації. При активній допомозі С. О. Тучкова козаки отримали дозвіл на формування в Придунайських землях з українських козаків, які оселилися в краї до 1828 року Дунайського козацького війська. Згодом до козаків приєднали волонтерів з Балканських країн і Молдавії, які служили в російській армії, відставних солдатів, українських і російських селян, коронних циган Бессарабії. До війська входили 11 станиць і хуторів Аккерманського повіту з населенням 13150 осіб (на 1868 рік): Акмангіт (Білолісся), Старокозачя, Волонтирівка, Михайлівка, Миколаївка, Новотроїцьке, Каїри (Крива Балка), Костянтинівка, Петрівка, Миколаївка-Новоросійська (Байрамча), Фараонівка (тепер села в Білгород-Дністровському, Кілійському, Саратському, Татарбунарському р-нах Одеської області та районі Штефан Водє Республіки Молдова). В адміністративному і військовому відношенні Дунайське військо підлягало новоросійському і бессарабському генерал-губернатору. Місцеве управління здійснювалося Військовим правлінням на чолі з наказним отаманом, що призначався урядом. Військове правління поділялось на цивільну і військову частини. У станицях керування відбувалось виборними станичними отаманами. Штаб і Військове правління знаходилось в м. Аккерман, з 1857 в станиці Миколаївці-Новоросійській. У 1844 вийшло “Положення про Дунайське військо”, яке регулювало на засадах Війська Донського і Чорноморського систему адміністративного управління, штати полків, основні завдання військової служби. Козацька служба тривала 30 років: 25-польова, 5-внутрішня. Військо складалося з двох кінних шостисотенних полків, вони мали нести прикордонну службу на Дунаї, Пруті та Чорноморському узбережжі до Дністра, внутрішню - в Бессарабській та Херсонській губерніях, тримали залоги в Ізмаїлі й Аккермані.

Така організація управління і військової служби навіть близько не нагадувала організацію Усть-Дунайського війська, і тим більш Січі. Але, незважаючи на це, козаки і, особливо селяни сприймали організацію Дунайського війська, як відновлену “Нову Січ на Дунаї”, державні традиції якої дозволяли б їм отримати нволю і завести власне господарство, на інших умовах ніж в Російській імперії. В цьому плані показовими є свідчення багатьох з такого роду втікачів. Так, записавшись до Дунайського війська в 1828 році під чужим прізвищем, мешканець с. Дальник під Одесою Лаврентій Соколовський вважав, що “навіки залишиться вільним в козацькому званні і відведуть йому землю з усіма вигодами”. Свідчення про причини, за якими вступали до війська інші втікачі, суттєво не відрізняються від попереднього. Знайдений у війську колишній кріпак кишинівського боярина Плакіди Василь Непомнящий сподівався “якщо він буде записаний в козаки, залишиться вільним від селянства”. Зарахований до війська втікач поміщика Іониці Помана Василь Візітєв на допиті розповів, що втік від свого господаря оскільки “терпів неодноразові побої і