Такого роду нелегальних і напівлегальних елементів, як правило, людей або бідних, або зовсім не імущих, в період формування війська було зараховано до його складу досить багато. З самого початку формування Дунайських полків вони стали одним з каталізаторів селянського руху в краї. Це викликало помітні рухи селян нижнього Подністров’я і Подунав’я.

Про такий резонанс щодо створення Дунайського козацтва неодноразово повідомляла і місцева адміністрація. Бессарабська казенна палата, зокрема, відзначала, що чутки про формування в краї козацького війська “шкідливо” впливають на селян, багато з яких “згодні тікати до них (козаків) для однієї лише волі” і після “збирання і продажу хліба неодмінно будуть втікати”. Такі втечі, за даними палати, вже відзначені в селах Кислиці та Гасан-Аспага. Одеський нижній земський суд також повідомляв про те, що в 1829-1830 роках відбувались “сильні втечі поміщицьких селян з Одеського повіту в Бессарабію за білетами якогось Чернявського і товариша його, який називається офіцером Усть-Дунайського Буджацького війська”. Це підштовхнуло до “покозачення” й інших. В грудні 1829 року Інспекторський департамент Головного штабу повідомив новоросійського та бессарабського генерал-губернатора О. І. Красовського, що “багато казенних селян, дивлячись на те, що перші безперешкодно вступили до дунайських козаків, мають намір перейти за Дністер”. Під чужими прізвищами до війська потрапили чимало селян Херсонської, Київської, Подільської, Харківської губерній.

У вересні 1834 року серед мешканців Татарбунарської волості поширились чутки, що “нібито на прийняття казенних поселян в козацьке звання надійшов від вищого начальства наказ”. Селяни почали натовпами з’являтися до командирів Дунайських полків з вимогами записати їх до козаків і виключити з податного реєстру”. На 1835 рік підключилися до них мешканці багатьох сіл Аккерманського повіту, в тому числі Тудорово, Коркмази, Гура-Роша, Каплани, Молдавка, Карагасани, Ганкишла, Слободзея-Гасени, Раскайци. Подолати цей рух до “козацтва” адміністрації вдалося лише в кінці року.

1868 року через загальну військову реформу Дунайське (після 1856 року – Новоросійське) військо було ліквідоване. Козаки переведені на становище селян-власників. Проте усвідомлення належності до козацтва, як окремої верстви з власними традиціями і пільгами залишалось у дунайців до кінця ХІХ ст. Так, у 1882 році колишні козаки Старокозачої скаржились місцевій адміністрації на те, що багато з них “залишилось без землі або наділені нею в значно меншому розмірі, ніж користувались раніше”, і ніж встановлювало козакам “Положення про ліквідування Новоросійського козацького війська”.

Свідченням того, що козаки сприймались, як окрема верства, зі своєрідними традиціями творення життя не лише ними самими, а й іншими, навіть на державному рівні, вказують вітчизняні та закордонні етнографічні карти кінця ХІХ- початку ХХ ст. Так, в селах і містах Придунайських земель поряд з українцями, росіянами й іншими національностями регіону окремою групою показані козаки (“Cazaci”, “Kozaks”) із зазначенням “Urmaєii Zaporojenilor Ruteni” – колишні українські запорожці. Чисельність їхня визначається по-різному від 12 тисяч в Придунайських землях у 1859 році до 35 тисяч на території всієї Бессарабії у 1916 році.

Таким чином, наприкінці XVIII-ХІХ ст. Придунайський край став територією відновлення зруйнованих і вироблення нових, пристосованих до тогочасних реалій життя, державотворчих традицій українського козацтва, на які мали зважати усі країни регіону.