Формування майбутньої вільної федерації громад України повинне відбуватись шляхом не здобуття спочатку національної держаної незалежності, а потім соціальних реформ, а через постійну роботу над підривом основних принципів існування держав експлуататорських, до складу яких входять українські землі. Користуватись требу будь якою, навіть найменшою нагодою, для того, щоб держава втрачала свої директивні функції. Як відзначає А. Круглашов, "Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інститутами громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом — висловлювали би і втілювали інтереси, волю не нації взагалі, а й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави (виділення А. Круглашова — О.С.)"

Шлях постійного "ослаблення держави", особливо російської, М. Драгоманов вважав найбільш оптимальним напрямком діяльності українського національно-визвольного руху, що спирався на ідеї громадівського соціалізму. З одного боку Україна не була готова до швидкої реалізації ідеї національно-державної незалежності, з іншого — спільна боротьба пригнічених мас різних національностей за свої політичні та соціальні права могла, на його думку, значно раніше принести справжнє звільнення українському народу. В.Сохань, зокрема, зверстає увагу на те, що "Розглядаючи історичний шлях українського національно-культурного відродження, умови і фактори, що спряли чи заважали його здійсненню, М. П. Драгоманов добре розумів і переконливо доводив, що Україна в тогочасний період, у зв’язку з багаторічною русифікаторською політикою царизму, ні в етнічному, ні в політичному та духовному плані, особливо з погляду національної свідомості народу, ще не була підготовлена до національно-державної незалежності. Тому головним завданням усіх політичних діячів на ниві українського відродження на той час він вважав культурно-просвітительську роботу серед народу, ознайомлення його з європейською культурою цивілізованих націй і одночасно боротьбу проти імперської політики царизму щодо українського та інших народів. Безпосередньою умовою, що відкривала б Україні шлях до незалежності, він вважав конституційно-демократичне реформування Росії та перетворення її на федерацію на основі культурно-національної автономії й громадянсько-регіонального самоуправління"

У своїх автобіографічних спогадах М. Драгоманов, виходячи з позицій "реальної політики", пояснював свої дії наступним чином: "Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що існування цього ідеалу можливо тільки в певній поступовості і при високому розвитку мас, а тому і досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, ніж кривавих повстань. Тому що Україна, моя батьківщина, розділена на дві частини — австрійську і російську, і тому що в першій існує відома політична свобода, якої в Росії немає, то, по-моєму, діяльність соціалістів у кожній частині повинна бути різна: в Австрії можливо приступати до організації власне політичної партії з робітників і селян русинів у союзі з поляками та євреями, у Росії ж потрібно насамперед домагатися політичної свободи; соціалістичні ж ідеї можуть бути розповсюджувані в Росії тільки науково-літературним способом. Одержати ж політичну свободу в Росії українська нація, на мою думку, може не шляхом сепаратизму, а тільки разом з іншими націями й областями, шляхом федералізму"

Відмова від "сепаратизму" зовсім не є запереченням права українців на самостійне державно-політичне існування. М. Драгоманов вважає, що власна держава — це лише етап історичного розвитку народу що прямує до загально людського ідеалу існування на принципах громадівського соціалізму. Але "радикалізм" зовсім не протистоїть "українству", він лише бачить далі, і розуміє справжню перспективу та справжній сенс поняття "національне визволення". Щодо спроб протиставлення "радикалізму" та "українства" М. Драгоманов писав, що "Коли мені замітили, що радикали зовсім не хотять знати українства, я одповів, що, значить, вони тільки плохі радикали, бо радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся радикал, так само як і українофіл, котрий не додумався до радикалізму, тільки плохий українофіл (виділення М. Драгоманова — О.С.)"

При цьому він був щиро переконаний, що українці цілком готові, в силу історичних обставин, якнайшвидше прилучитись до реалізації загальнолюдських ідей і сприйняти революційну пропаганду громадівців. Головне, щоб вони зрозуміли, що "Українофільству, т.є. націоналізму серед народу зовсім хлопського, усього б легше стати не націоналізмом, а тільки одною з форм космополітичного народовства — так воно й буде, надіємось; вже Шевченко дає право такої надії" . Саме таке поєднання національного та соціального у визвольному процесі може забезпечити гармонію інтересів українців та представників інших народів, що проживають на Україні, а, також, привести до вступу України в майбутню світову федерацію національних федерацій вільних громад.

Становлення нового, справедливого суспільного ладу, на думку М. Драгоманова, є закономірним результатом світового історичного процесу. Людство, освоюючи природний світ, пізнаючи глибше і точніше закономірності розвитку природи і суспільства, невідворотно наближаються до встановлення нового порядку, що адекватно відповідатиме сутності людини як природної істоти. Особливу місію по забезпеченню поступального руху людства вчений покладає на науку: "Нова наука природня мусить перевчити письменних людей і в їхніх думках про зміни порядків громадських, одучити од звичок держати свої думки найбільше на державних справах та державних змінах, та скорих переворотах, та повстаннях, і привчити пам’ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу, і що державні, чи противудержавні заходи й повстання