В оповіданні-утопії "Парова машина" він таким чином описує можливий варіант встановлення справедливого соціального ладу: селяни вирішили, що "Годі нам терпіти неправду. Не треба нам панів та жидів та чиновників. Земля уся, — наша, громадська, бо наша громада на неї працює і обливає своїм потом. Не треба нам начальства, бо воно раз у раз держить руку з панами та жидами, та забирає нас та гонить до Сибіру".

"Так само як селяни почали робити і робітники по заводах. Вони зібрались коло фабрик і сказали: "Фабрики наші, бо ми на них ложили свою кров і здоров’я. Відберем же їх в жидів та німців та будемо самі управляти через наших виборних людей".

"Так сказали наші люди, так сказали українські селяни, як дійшли вони свого розуму. Та сказати, ще не є зробити. Начальство мало військо, і багато потекло нашої крові — аж вода в річках почервоніла — поки сталося по нашому. Ну та за це байдуже. Громада — великий чоловік, і завсігда має за собою силу. А на цей раз громада була велика — весь український народ піднявся як один чоловік"

Революційний інстинкт мас може забезпечити руйнування експлуататорських порядків та створення нового справедливого ладу і без організаційної ролі революціонерів, але в цьому випадку може бути пролито забагато крові для досягнення бажаного результату. Революціонери, об’єднані в партію, повинні досягти того, щоб революція була якомога безкровнішою та з меншої кількістю жертв. С. Подолинський взагалі не сприймав кровопролиття як самоціль чи засіб вирішення політичних проблем, послідовно виступаючи проти прихильників тероризму.

Для забезпечення оптимального протікання майбутньої революції С. Подолинський вважав нагальним питанням створення самостійної української соціально-демократичної партії. Ця партія є наступницею українофільського руху і повинна виражати, перш за все, інтереси українського селянства. Це, на думку вченого, зумовлено особливостями української історії: "Українці — здебільшого нарід селянський, немає у світі народу, де був би такий малий відсоток вищих станів. І тому жодний український рух у своїй вихідній точці не має сенсу, якщо він не є чисто селянський. Українофілів завжди називали хлопоманими і вони справедливо гордяться цим іменем, яке вони заслужили ще будучи досить вузькими націоналістами.

Тепер, коли вони вже частково перейшли, а частково переходять на міжнародний соціяльно-демократичний грунт, вони з ще більшим правом будуть носити це ім’я яке ясно показує, що власне вони ніколи не були національною (виділення С. Подолинського — О.С.) партією у звичайному сенсі того слова"

Говорячи про прийняття хлопоманської спадщини українофілів українською соціальною демократією, С. Подолинський говорить також і про принципову відмінність між ними. Українофільство базувалось на ностальгійних мотивах, було звернене в минуле, в ідеалізовану козацьку добу. Українська соціальна демократія дивиться вперед, в майбутнє, прагне до побудови такого суспільства, в якому б українська людина знайшла задоволення своїх і національно-державних і соціально-економічних потреб.

Першочерговим завданням українських соціал-демократів С. Подолинський вважає вивчення різноманітних сторін буття власного народу з метою краще зрозуміти його справжні потреби та сподівання і до яких треба припасовувати революційну теорію, а не навпаки, а також просвічення народу з тим, щоб він підійшов до майбутньої революції максимально підготовленим до вирішення завдань світової ваги. Полемізуючи з російськими народовольцями вчений наголошував: "Я вважаю, що треба бути вузьким націоналістом, щоби не признати за кожною національністю права і необхідності певної літературної та культурної роботи. Під цим я розумію народну мову, етнографію країни, звичаї, а також справді необхідні підручники. Без цих речей, себто без словників, підручників і знання етнографії народу і т.п. речей, неможливі не тільки видання революційних книжок і журналів, але навіть достатньо розумна усна пропаганда"

Така позиція також входила в певну суперечність з поглядами М. Драгоманова, який вважав, що "Замість того, щоб видавати по-українському які-небуть тригонометрію чи логіку Мілля і т. ін., що зостанеться ізольованим і безплодним, важніше для української ідеї, щоб і українці, беручи вищу науку у гімназіях і університетах, знали, що таке Україна, і великоруси знали, що таке Україна у Росії і у Слов’янщині, т.є. значить, яка її мирова роля"

Подібна постановка питання, що віддавала перевагу політичній космополітичній пропаганді на шкоду національному відродженню у всіх сферах та національній освіті народних мас, викликала доволі різке несприйняття С. Подолинського, що був значно більш національно орієнтованим, ніж М. Драгоманов.

С. Подолинський був переконаний в тому, що нечисленні національно свідомі представники вищих класів в українському суспільстві, при підтримці тих з народу, хто зумів піднятись на щабель вище в суспільній ієрархії та отримати належну освіту, повинні віддати всі сили для освіти народних мас, відродження національної свідомості та формування в них революційних поглядів. Таких людей, до яких він відносив і себе, С. Подолинський називав Українською інтелігенцією. "Під українською інтелігенцією треба розуміти людей, які уміють і хочуть виконувати подібні завдання. На нещастя, або ні — на щастя для українського народу багато цих осіб у той самий час є членами української] соціяльно-демократичної партії"

С. Подолинський, незважаючи на досить короткий вік (він не дожив і до 41 року, з яких на активну політичну та наукову діяльність припадає не повних 10 років),