У цей критичний для майбутнього України період на авансцені українського суспільного життя з’являється особистість, що вирішила знайти відповідь на історичний виклик загрози чергового розколу нації, втрати для української справи цілого покоління. Цією людиною був Михайло Драгоманов.

М. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині в небагатій дворянській сім’ї. Його батько відзначався схильністю до вільнодумства та ліберальних ідей. У цьому ж дусі він виховував і сина, який досить рано познайомився з ідеями прогресивних російських мислителів, поезією Т. Шевченка та українських романтиків. Однак переважаючий вплив на становлення політичних поглядів М. Драгоманова на ранньому етапі мала саме російська література, а "... українство, насичуючи багато все життя Драгоманова, не породжувало в ньому ніякої національної "ідеї". Не було ще скільки-небудь ясного уявлення про відмінності між двома культурними світами, українським і російським. Але з другого переважно йшли ідейні впливи"

Незважаючи на те, що сім’я Драгоманових була типовою для тогочасного дрібного "малоросійського дворянства", саме в ній майбутній вчений отримував перші уроки любові до рідної мови і рідного народу. Цю любов не вбила в ньому і імперська освіта. "У батьків Драгоманова також не могло бути і не було серьозного відношення до української справи, міцного національного пересвідчення, але всеж батьки Михайла ставилися до української мови з більшою повагою, ніж то було звичайно. Добре освічений (знав англійську і французьку мови) батько Михайлів зібрав українські народні пісні і намагався навіть писати по вкраїнському. Дома і мати і батько балакали по вкраїнському. В тодішніх і школі і гімназії, не дивлячись на різні заборони, українська мова теж лунала як поміж учнів, так навіть і серед учителів українців"

Навчання у Київському університеті з 1859 по 1863 рік лише сприяло посиленню орієнтації М. Драгоманова на ідеї лібералізму та українофільства. 1863 року він стає членом Київської громади, де невдовзі перетворюється на фактичного лідера її "лівого" крила. Працюючи в університеті з 1864 року на посаді приват-доцента, а з 1870 — на посаді штатного доцента кафедри всесвітньої історії, він, одночасно, викладав в одній з недільних шкіл міста.

Початок роботи М. Драгоманова викладачем у Київському університеті збіглося з новою хвилею гонінь царського уряду проти свідомих українців. Найбільш кричущим стала заборона вживання української мови згідно з сумнозвісним Валуєвським указом 1863 року. Ця подія не лише розвіяла ілюзії багатьох українських діячів, що розраховували на можливість національного відродження без протистояння системі влади, а й привернула до української справи людей, що до цього були достатньо байдужими до неї.
Сам М. Драгоманов пізніше згадував, що антиукраїнські дії царських властей суттєвим чином вплинули на формування його національної свідомості. Вони спонукали "... остаточне прикріплення моє до українського напрямку, бо я, за природною реакцією зайнявся старанніше вивченням українських питань, спочатку педагогічного, потім і національного взагалі. Зрештою, з того часу з’явилися й інші нитки, що прив’язали мене до українського руху"

Дослідники творчості M. Драгоманова звертають увагу на те, що його патріотизм виростав на грунті розуміння загальнолюдських інтересів та головних напрямків розвитку світової історії. Загальнодемократичні основи його політичного світогляду привернули увагу вченого не просто до становища "трудового народу", а до власної поневоленої нації, що якраз цим народом і репрезентувалась. Як відзначає Ю. Охрімович "Драгоманів тому зробився українським націоналом, що був послідовним демократом, а не навпаки, і в цьому напрямі йшла еволюція його поглядів"

Такий перехід не був винятком з правила. Сам М. Драгоманов говорячи про появу політичного українофільства в "Листах на Наддніпрянську Україну", звертаючись, головним чином, до галицької української молоді, підкреслював, що "Мабуть, ми всі, російські українофіли, перейшли ту школу — вивчились напам’ять Гоголя, Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського і не лише не перестали бути українофілами, вкріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка від Тургенєва і Некрасова (є в нас і такі, що прийшли від Руссо і Віктора Гюго)"

Хоча М. Драгоманов викладав в університеті курси, що не мали безпосереднього стосунку до розвитку політичних подій в тогочасній Росії — історію давніх цивілізацій Греції, Риму, Сходу — його активна діяльність у Київській громаді, робота в недільній школі, популярність серед київського студентства, здобута вмінням провести паралелі між подіями давньої історії та сучасністю, не могли залишитись поза увагою царського режиму. 1875 року він, за особистим указом російського імператора Олександра II, був звільнений з університету без права викладання.

Цей факт зіграв значну роль в подальшій долі вченого: "... звільнений за так званим третім пунктом без права викладання, Драгоманов мимоволі змушений був виїхати закордон за допомогою київських громадян і, в першу чергу, Якова Шульгіна, котрий виділив 12 тисяч карбованців зі своєї спадщини на утримання родини Драгоманова і видання в Женеві збірників під назвою "Громада". Тут уперше побачили світ деякі поезії Шевченка, "Лихі люди" і "Хіба ревуть воли, як ясла повні" Панаса Мирного, публіцистичні статті Герцена і самого Драгоманова"

Київська громада не лише допомогла М. Драгоманову з виїздом за кордон. Він мав від неї доручення організувати там видання українського журналу, що міг би друкувати праці українських вчених, письменників, громадських діячів поза пильним оком царської цензури, а також брошури українською та основними європейськими мовами для пропаганди української справи в Україні та Європі.

Місцем для організації видавництва М. Драгоманов обирає Женеву. У Швейцарії навколо нього збирається група однодумців, що склала