Однак не всі сучасники і нащадки вченого розуміли вповні його позицію. Так Я. Оршан, оцінюючи вплив драгоманівстьких ідей на українську політичну думку та деякі історичні події, зазначає, що "... роля цієї людини в історії української політичної думки підлягала за останні часи такій основній ревізії, що нині Драгоманов уважається тим, хто найбільше причинився до невдачі української революції 1917-1921 р.р. й підготував наступ большевицької Росії на Україну"

Не могли простити М. Драгоманову його пропаганду космополітичних ідей як альтернативу ідеї національної виключності і деякі радикально налаштовані націоналісти. Зокрема Д. Донцов в роботі "Драгоманов і ми" проводить думку про те, що між М. Драгомановим, М. Грушевським і В. Леніним нема "ніякої ріжниці" тому, що вони базують свої програми на рухи виключно соціальні, а не національні. Ще різкіше оцінює роль М. Драгоманова в книзі "З минулих літ" К. Подолянин "... не лише в очах українських "шовіністів", але й в очах московських та москвофільських адораторів, був Драгоманов ідеологом "єдінства русскаго народа", політичного і культурного. Він дивився на український нарід, і то навіть поза межами тодішнього балтицько-большевицького райху, як політично-культурного сателіта Московщини, супроти якої поручав усякого роду любов та пошану. Нема чого дивуватись, що лишився він по цей день улюбленим божком наших інтернаціоналістів та інших сторонників "братерства" між народами" . Початки ж цієї критики можна знайти в роботах сучасників М. Драгоманова, зокрема одного з його учнів і близьких соратників І. Франка.

На захист честі великого сина українського народу одним з перших став Ю. Охрімович, який писав про те, що "Не може бути двох думок про політичний характер драгоманівського розуміння українства. Зробити українство рухом політичним, переконати сучасників і нащадків, що тільки шляхом політичної боротьби український нарід може здобути собі національне визволення було головною метою діяльності Драгоманова. "Політичність" Драгоманова заключається не тільки, як думає дехто, в постуляті соціально-економічної політики, але й у домаганню політичного характеру для всякої національної (виділення Ю.Охрімовича — О.С.) емансипації. Лише стоячи на становищі політичного націоналізму, в кращому значінню цього слова, міг Драгоманів робити закиди Костомарову, Желябову і іншим за те, що не формували ясно своїх національно-політичних ідеалів"

Один з класиків сучасної західної соціології, що вважав себе учнем М. Драгоманова в національному питанні, М. Вебер вважав, що вченому вдалося досить вдало поєднати у своїй соціально-політичній концепції ідеї соціального і національного визволення. Саме це поєднання робило М. Драгоманова цікавим для тогочасної європейської науки, європейських визвольних рухів: "Велика сила Драгоманова полягає в синтезі економічних і національних ідеалів та в ясному усвідомлення того, що є можливим відповідно до етнографічних умов Росії й сучасних економічних обставин"

Українська справа, з позиції М. Драгоманова, полягала в звільненні не просто України, відтворенні її державно-політичної самостійності, а у свободі, в усіх її виявах, представників тих соціальних верств, що репрезентували українську націю, зберегли вірність мові і національним традиціям, в першу чергу — українського селянства.

Проаналізувавши особливості історичного розвитку української нації М. Драгоманов разом із своїми соратниками по "женевському гуртку, робить висновок про те, що "Так по всім нашим українам стало тепер однакове: скрізь наші люде зостались тілко майже мужики; скрізь людей наших однаково давить, хоч і не однакове царство, панство, купецтво й попівство; скрізь мужицькі громади одного бажають, скрізь виявилось однаково, що марні надії на кого-небуть, окрім на самі мужицькі громади. А коли ті громади скрізь у нас однакової породи, живуть поруч, — то ясно, що нашим людям найліпше: стати спільно, щоб дійти до свого; щоб жити по своїй волі на своїй землі (виділення М.Драгоманова — О.С.)"

Формула, яку пропонують українцям женевські емігранти, до певної міри перегукується з Шевченковим "В своїй хаті своя правда і сила і воля", що став одним із центральних лозунгів українських самостійників. Однак ця подібність є лише зовнішньою. Драгоманов із соратниками вкладали в свою формулу цілком конкретний зміст. Сам вчений, говорячи про популярність в колах свідомих українців крилатих слів Т. Шевченка, в праці "австро-руські спомини" звертав увагу на те, що "... формула поверховонаціональна: "В своїй хаті свої правда і сила і воля" не може задовольняти реальних потреб людності, що для неї завше важно знати, яка правда, а що спеціально для українців з навіть з національного погляду треба вияснити, якою правдою можемо ми вбільшити свою силу, добитись своєї волі і своєї хати (виділення М. Драгоманова — О.С.)"

М. Драгоманов досить чітко окреслює межі української "хати" — від Карпат до Дону і Кавказу, від пінських боліт — до чорноморського берега. Всю цю територію населяє український народ, об’єднаний однією мовою, спільністю звичаїв і традицій та представлений працюючими і експлуатованими класами: "Українська земля — там де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні (виділення М. Драгоманова — О.С.) по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люде з усіх наших україн"

Українці є великою європейською нацією, що посідає достатньо чітко окреслену територію в центрі та на сході континенту. В сучасний вченому історичний період вони проживають, в основному в складі двох найбільших європейських імперій — Російської та Австро-Угорської. Саме число українців та протяжність заселеної ними території не дають