реферат на тему:

“Радянський Союз з другої

половини 60-х - початок 80-х років”

П Л А Н

Головним напрямком внутрішньої політики в післяхрущовські роки стала простора і довга праця по упорядкувані законодавства. Поступово було прийнято цілий ряд корисних заходів, які торкались самих різних сторін суспільного життя. В чому вже довгий час відчувало потребу радянське суспільство. Нагадаєм, що це було одним з вимог ХХ з’їзду. Розпочата при Хрущові ця робота велась з великим інтузіазмом після його відставки.

Коли Хрущова змістили, в Москві знову був проголошений принцип колегіального керівництва. Зовсім недавно люди, які добре знали СРСР, були готові запропонувати, що це рішення прийнято надовго. Факти спростували цю думку. Звичайно, відбулись деякі, хоча і незначні, персональні зміни в олігархії, прийнявши спадок Хрущова. Брежнєв поступово підвищувався над своїми колегами. Для нього в 1966 р. був відновлений хоча і без обмеженої влади, сталінський пост Генерального секретаря, в той момент знову введений в Устав партії. Ця посада залишається повністю відокремлена від посади Голови Ради Міністрів. Але перебуваючи на посту Генерального секретаря Брежнєв в 1977 р. зайняв посаду Голови президії Верховної Ради СРСР, якому нова конституція дала великі прерогативи і більше блиску, чим в минулому, порівнявши реаально до посади голови держави. Така стабільність, з одног боку, відображає вставлену політичну рівновагу, яка в свій час заважала Хрущову проводити політику реформ, з другого – являється результатом свідомої орієнтації; обіцяння країні прогрес без потрясінь і глибоких конфліктів. До чого і прагнули нові керівники.

Леонід Брежнєв керував СРСР до самої смерті 10 листопада 1982 р. Інженер за освітою, дослужившись до маршала, він був більше практиком, ніж теоретиком. Його, як видається не дуже надихало прагнення багатьох радянських інтелектуалів до особистої свободи, і він відповідав їм репресіями, або вигнанням (математик Леонід Плющ, видатний письменник О.Солженіцин, учений А.Сахаров). Протести, які часом висловлювались навіть західними компартіями, здається, мало його турбували. Міць партії, освячена новою конституцією 1977 р., безперервне нарощувння всіх видів збройних сил – ядерних, звичайних, наземних, повітряних, морських, – першість, надавана політекономії, ідея примату зовнішньої політики у класовій боротьбі, – все це видавалось непорушним законом. Віднині СРСР і його армія вважали представниками пролетаріту цілого світу швидше себе, ніж національні компартії. Надії прбудженні його наступником Юрієм Андроповим, так само інженером, колишнім керівникрм КДБ “лібералом”, схильним до змін у поведінці щодо Афганістану жевріли недовго. Шести десяти восмирічний, але тяжко хворий, перемігши завдяки підтримці армії в боротьбі за владу свого головного суперника Констянтина Черненка, брежнєвського фаворита. Андропов зберігав “тверду” лінію в зовнішній політиці. Він помер 9 лютого 1984 р., і його заступив Черненко; сибірський селянин за походженням. Старий, хворий, він не встиг залишити якийсь вагомий слід по собі. Після його смерті у лютому 1989 р., темний процес наступництва завершився, з величезною швидкістю, приходом Горбачова, набагато молодшого, і здається, забезпеченого підтримкою військових, КДБ та безперечним особистим авторитетом. Серед його найперших дій було гучне вшанування імені Сталіна. Далі побачимо, як невдовзі потому він раптом показав інше лице.

Непохитне доктринство радянських комуністів зачіпає також інші комуністичні партії. І щодо цього СРСР зазнав певних розчарувань. Справді, його основне прагнення утвердити “пролетарський інтернаціоналізм” вимагає повної солідарності у компартії з ним, єдності доктрини і верховенства КПРС над усіма компартіями. Ці моменти забезпечені у Східній Європі, де присутня Радянська армія. А от румунська компартія, особливо югославський союз комуністів і албанська компартія заперечують таку гегемонію.

Ради намагаються підтримувати свої принципи, скликаючи всеєвропейські конференції компартій. Перша відбулась в Чехословаччині, в Карлових Варах, у квітні 1967 року. Її бойкотували албанська партія, а із західних – нідерландська, ісламська та норвежська.

В листопаді 1973 року про радянські партії (східнонімецька, болгарська, угорська), висунули ідею провести другу конференцію, яка відбулася у Берліні аж у 1976 року з 29 по 30 червня. Де було висвітлено одну основну проблему: чи буде визнано, як того бажав Брежнєв, спільну лінію і провідну роль КПРС? У такому разі численні партії, дедалі незалежні у виборі шляхів побудови соціалізму в своїх країнах, відмовилися брати участь у дебатах.

А в протилежному – КПРС мусила б поступитись таким дорогим їй принципом і в підсумковій декларації задовольнитися висловленим засудженням капіталізму та імперіалізму, що не мало б особливої цінності.

Рівновага страху, пов’язана з обопільним залякуванням гігантськими ядерними і термоядерними силами, передбачає однаковий технічний рівень цих сил. Тобто СРСР і США мусять безупинно вдосконалювати і нарощувати свої озброєння. Але такий курс коштує дедалі дороще. Чи можливо як не покласти йому край, – що потребує взаємної довіри і відсутності небезпеки з боку третьої сторони, скажімо, Китаю – то хоча б обмежити темпи цього курсу?

Дві перші угоди – одна від серпня 1963 року, коли забороняла учасникам проводити атмосферні ядерні випробування, інша від липня 1968 року про розповсюдження атомної зброї – являла собою не перший крок до розброєння, а рідше прагнення ядерних держав закрити іншим доступ до їхнього клубу.

Але суттєвий, тобто для двох наддержав, рішучий крок, хоча й невеликий, зроблено в червні 1968 року. 12 червня, відразу після того, як Асамблея ООН ухвалили резолюцію, що закликала членів ООН приєднатися до договору про нерозповсюдження, президент Джонсон запропонував СРСР