У південно-західній Волині виявлено пам'ятки, що належали окремій культурі із деякими рисами лужицької культури, шо дістала назву ульвівецької. Очевидно, походження ульвівецької культури пов'язане із появою на заході України наприкінці II тис. до н.е. групи населення із середньоєвропейського регіону, яке, вмішавшись із місцевими племенами, утворило окремий культурний вияв. Вони були землеробами і скотарями, мисливцями і рибалками, мали добре розвинений гончарний промисел.

Археологи дослідили великі, очевидно, племінні, могильники, що налічують до сотні поховань. Могильники влаштовувались на високих беретах рік. "Ульвівчани" дотримувались стійкого і складного поховального обряду — випростаного тілопокладання в неглибокій ямі головою на південь. Існував звичай ритуального розчленування тіла і окремого захоронення черепа. Поховання супроводжувалось різноманітною, прикрашеною символічними орнаментами, ритуальною керамікою, бронзовими прикрасами. У поховальному обряді ульвівецьких племен вперше за кілька тисячоліть на праслов'янських землях спостерігаємо відмову від скорчених тілопокладень. Очевидно, уявлення людини про потойбічне життя, про реінкарнацію (повторне народження після смерті) змінилися. Захоронення померлого в природному, випростаному стані підбивало нову ідею, нові уявлення про долю померлих у потойбічному світі: людина стала особистістю і після смерті сприймалася такою, якою була за життя. Такі могильники досліджені поблизу сіл Рованці та Городок на Волині, Ульвівок (тепер Вільхове) на Сокальщині.

Водночас серед ульвівецьких могильників є й такі, в яких померлих ховали за обрядом кремації, що вказує на сильніший вплив лужицької культури. Рештки спаленого на вогнищі тіла зсипали в посудину-урну, яку захоронювали на могильнику, поряд ставили посуд, клали бронзові прикраси. Здійснювались і поховання черепів. Такі могильники досліджені поблизу сіл Млиниська на Волині (над рікою Західний Буг) та Тиглів на Сокальщині.

Швидко трансформуючись і змішуючись з місцевим населенням, котре жило грохи південніше, племена ульвівецької культури утворюють праслов'янську висоцьку культуру.

Висоцька культура.

Носії висоцької культури заселяли в X—VIІ ст. до н.е. невеликий простір вододілу між Західним Бугом, Дністром і Стиром (Львівська і захід Тернопільської областей). Це було невелике, стійке протягом 400 років об'єднання мирних племен, котрі досягли стадії патріархальної родової общини. Основним їхнім заняттям було землеробство і скотарство. Жили вони в селищах, по берегах рік та озер, споруджували півземлянкові та наземні каркасні житла з кам'яними печами. Поряд знаходились господарські споруди. Для виготовлення знарядь (сокир, молотків, серпів, зернотерок, стріл) широко використовувалися камінь, кремінь і кістка. Бронзових та залізних виробів (ножі, серни, вістря наконечників списів і стріл, бритви, прикраси) було менше. Більша частина їх є привізною, центральноєвропейського походження, але знахідки ливарного і ковальського інструменту не виключають існування місцевої металургії. Висоцькі гончарі продукували багато різноманітною посуду. Привертає увагу кераміка ритуального призначення, орнаментована символічними зображеннями, пов'язаними, очевидно, з культом родючості. Відомі великі могильники висоцької культури, де налічувалось інколи до 1000 поховань (Висоцький могильник). Менші могильники досліджені поблизу сіл Лугове, Ясенів, Гончарівка, Луковець, у м.Золочів. Поховальний обряд такий, як і в ульвівецькій культурі, біритуальний, причому тілопокладення зустрічається частіше, ніж тілоспалення. Покійники лежать у неглибоких могильних ямах випростані, головами на південь, мають на собі прикраси, які носили за життя: на шиї бронзові або металеві нашийники і намиста, біля вух — скроневі підвіски, кільця. Верхній одяг — плащ — запинався на правому боці грудей бронзовими або залізними шпильками. На руках браслети і персні. Біля померлих ставили посуд, в якому була їжа, клали невеликі палянички, знаряддя, рідше зброю. В дитячих похованнях є глиняні іграшки, тарахкальця та фігурки пташок. Часто зустрічаються парні поховання одночасно захоронених чоловіка і жінки. Руки їх інколи складені разом, а в деяких випадках померлі лежали в обіймах. Очевидно, маємо зразок насильницької смерті жінки, що свідчить про особливе місце чоловіків у висоцькій родині. Такі патріархальні поховання мають багатше спорядження і належать, можливо, знатним особам племені.

Цікаво, що найбільше скупчення висоцьких пам'яток знаходиться на теренах між містами Золочів і Броди Львівської області. Ці землі врожайні, багаті на воду і ліси, придатні для землеробства і густого заселення. Тут міг бути організаційно-культурний і культовий центр висоцьких племен.

Висоцькі племена жили в оточенні трьох великих етнокультурних масивів: північнофракійського на півдні, лужицького на заході і хліборобських культур українського лісостепу на сході, що впливало на розвиток висоцької культури.

Проте ця культура була абсолютно своєрідним, хоч дещо консервативним явищем. Від зародження до розчинення в середовищі інших праслов'янських землеробських культур, які прийшли зі сходу, вона існувала на “своїй”, незмінній території.

Культура фракійського гальштату.

Одночасно з висоцькими племенами в X—VII ст. до н.е. Північне Прикарпаття, Буковина та Західне Поділля були заселені племенами куль-тури, фракійського гальштату (голіградської куль-тури). Прийшли ці племена із-за Карпат, з Верхнього Потисся, і були найпівнічнішою групою північнофракійського етносу. Бони швидко асимілювались з місцевим населенням, яке теж було фракійського походження (культура Ноа) і поширили свій вплив на сусідні культури. Найгустіше заселеними стали терени між Дністром, Прутом та їх притоками на Покутті, південній Тернопільщині та північно-західній Буковині.

Голіградські племена були носіями розвинутої культури центрально-європейського типу, так званої гальштатської культури. Основну роль у господарстві відігравало орне землеробство і скотарство, як ремесла вже існували гончарство і металургія — культури фракійського гальштату, в тому числі голіградська, багаті