У VІП ст. до н.е. частина племен чорноліської культури переселилася на схід — за Дніпро і осіла на берегах річки Ворскли. Дніпровське Лівобережжя було добре відоме праслов'янам і обжите ними ще за доби бронзи. Сюди ж на родючі лісостепові чорноземи заходили з лісів і прабалтські племена, змішуючись інколи з праслов’янами. Найзахіднішою межею розселення чорнолісців стала Середня Наддністрянщина, де по обидва боки Дністра жило кілька їхніх племен. Рештки чотирьох поселень одного з племен виявлені археологами в околицях с.Непоротів Чернівецької обл. Тут чорнолісці жили у невеликих хуторах, що складалися з 6—10 жител, розташованих уздовж правого берега Дністра. Між поселеннями знаходився культовий центр — великий наземний будинок — храм з прибудовами, оточений рудами жертовних ям, в деяких з них було здійснено ритуальні людські захоронення.

У X — VIII ст. до н.е., в час перших великих війн об'єднаних праслов’янських племен з ворогами-загарбниками, зароджується праслов'янський героїчний епос, міфо-епічні перекази про Змія, воїнів, богатирів, ковалів-змієборців, про появу плуга. Вчені вважають, що саме тема змієборства в українських казках та легендах відображає реальні події прадавніх часів, в образі Змія-напасника символізовано постійну загрозу нападу на праслов’ян з боку кочового Степу, а в образах коваля — воїна і чарівника — ту частину праслов’ян, які з допомогою викуваної ними залізної зброї ставали до боротьби з ворогом. Тоді ж, очевидно, з’являється і праслов’янський бог Сварог, бог неба і вогню, а водночас божественний культурний герой, який навчив людей кувати залізо і був покровителем і охоронцем шлюбу (впровадження моногамії).

Племена чорноліської культури були предками тих землеробських племен скіфського часу на території України, котрих Геродот називав скіфами-орачами.

Кімерійці.

Південними сусідами праслов’ян у X—VII ст. до н.е. були войовничі кіммерійці – найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в “Одіссеї” та “Іліаді”, трохи пізніше — клинописні ассирійські тексти та інші античні автори. Проте ці згадки є короткими і не завжди зрозумілими. Найбільше і найдостовірніше про кіммерійців розповів давньогрецький історик Геродот.

Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Походження їх остаточно не з'ясоване. Одні дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який вже сформованим прийшов через Кавказ на землі України (більшість відомих кіммерійських царських імен насправді є іранськими, наприклад: Теушпа, Тугдамме (або Лігдаміс), Шандакшатру. Інші вважають, шо кіммерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку також праіранської степової “зрубної” культури і прабатьківщиною їх було Нижнє Поволжя, звідки вони і прийшли в степи Надчорномор’я. Існують думки про приналежність кіммерійців до фракійського етносу. Дуже можливо, що кіммерійці були “сплавом” нащадків давнішої місцевої праірансько-фракійської “сабатинівської” культури з прийшлими зі сходу давньоіранськими кочовими племенами.

Пояснення назви “кіммерійці” можна знайти в мовах народів Кавказу і Закавказзя. В осетинів — нащадків скіфів, у грузинів і вірмен збереглися слова "гумері", "гмірі", "гмір", що означають "велетень", "ідол", "герой", "богатир", "велет", "могутній". Ассирійське "гімміраї" також означає "велетень". Не виключено, що народи Закавказзя, котрі потерпали від войовничих кіммерійців, і дали їм їхню назву.

Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в X ст. до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Всі згадки у давніх письмових джерелах про кіммерійців пов'язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, то складалося з рухливих загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами, десятиліттями наганяло жах на іонійські, фрігійські та лідійські міста в Малій Азії, воювало з царями Урарту та Ассирії. Здійснювали кіммерійці походи також і на своїх близьких північних сусідів — на праслов'янські племена, спустошуючи їхні землі. Але навряд чи ці походи були такими масовими, як передньоазійські, адже здобич, яку можна було тут узяти, не дорівнювала малоазійським скарбам, та й праслов'яни мужньо і вдало оборонялись, зачинивши південний кордон своїх земель фортецями і створивши свої бойові загони за кіммерійським же зразком. Проте вплив кіммерійської культури, головно в предметах озброєння і кінській упряжі, поширився не лише на сусідні з ними племена, а й значно далі на територію Східної та Центральної Європи і Кавказу.

Археологічні пам'ятки, залишені кіммерійцями на території України — це в основному підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та кам'яні надмогильні стели-обеліски, що зображають постать воїна, оперезаного бойовим поясом із підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. Вважають, що у кіммерійців існували ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі на той час в Стародавньому Світі залізні та сталеві мечі й кинджали. Але своєї власної металургійної бази вони не мали і користувались залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами. "Збройний" напрям використання заліза кіммерійцями немов символізував дух нової бурхливої доби євразійської історії.

Па початку VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися племена скіфів, котрі переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією і політичною єдністю, адже на чолі їх стояли царі, які мали необмежену владу, на відміну від кіммерійських, розрізнених племен з багатьма вождями. Кіммерійці вирішили покинути свою землю, але їхні царі вважали, що потрібно боротись з ворогом. Не знайшовши підтримки більшості народу і не бажаючи залишати батьківщину, царі поділились на дві