рівні частини і загинули у битві між собою. Вони були поховані в кургані поблизу ріки Тірас (Дністер). Втікаючи від скіфів, кіммерійці на чолі з царем Тугдамме (Лігдамісом) відійшли через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя і оселились у південному Причорномор'ї (в ассирійських джерелах — країна Гаммір), не припиняючи своїх військових походів. Не виключено, що між кіммерійцями, які прийшли на Закавказзя і в Передню Азію, було і праслов'янське населення. Частина кіммерійців потрапила, можливо, і на захід, про що може свідчити назва м.Кіммерії в Італії. Ті кіммерійці, котрі залишились в українських степах, загубились серед нових пришельців – скіфів.
Пам'ять про кіммерійців — загадковий народ давньоукраїнської історії — збереглася. Греки-переселенці, котрі з'явились в українському Надчорномор'ї в VI ст. до н.е., тобто вже через сто років після перебування тут кіммерійців, називали багато місць "кіммерійськими": Боспор Кіммерійський (Керченська протока), "кіммерійські" переправи, ''кіммерійські" стіни, місто і гора Кіммерік.
СКІФИ І СКІФІЯ.
Скіфи.
Скіфи — один з найвідоміших народів Стародавнього Світу, Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії. Власне скіфи, північно-східні давньоіранські племена, з'явилися на території України в першій половині VII ст. до н.е., прийшовши зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом та Кавказом. Переслідуючи кіммерійців, котрі без опору покинули Пікнічне Надчорномор’я скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони і раніше, на початку VII ст. до н.е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Отже, ранні скіфи були войовничим кочовим народом, який жив головним чином війною, і спочатку їхня увага була спрямована на південний схід. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лідії), що відбилося на скіфській культурі.
Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — у надчорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VІІ ст. до н.е. завершили політичне формування Скіфії. Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися і самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор'я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VI ст. до н.е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, товариш афінського філософа і реформатора Солона.
У 512 році, до н.е, скіфи, об'єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм І Гістаспом. Ця скіфо-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо залізної криці, рабів. У IV с.т. до н.е. склалася Скіфська держава — Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією і Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп ІІ Македонський, батько Олександра, 339 році до н.е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цьош разу його військо було знищене скіфами.
Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча інвазія на землі Скіфії савроматів, такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати — знищували і виганяли розніжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.
Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства існували до ІІ ст. н.е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселеннями півдня України — сарматами, готами, аланами.
Про всі ці події, а також про побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд скіфів докладно інформують античні письмові джерела, передусім "Історія" грецького історика і географа Гсродота, який побував у Надчорномор’ї, в Ольвії і Скіфії близько 450 р. до н.е. Розповіді Геродота підтверджують археологічні дослідження скіфських пам'яток.
До складу Скіфії входило багато різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-зсмлероби, а на