Етнічна принадлежність агафірсів дискутується. Вчені стверджують, що в І тис. до н.е. Карпати були заселені північнофракійським етносом і що агафірси також були фракійським народом. Та чи були це етнічно чисті фракійці? Археологи виявили, що саме в тому місці, де Геродот локалізував агафірсів — у басейні ріки Муреш у Трансільванії — жило населення, культура якого поєднувала фракійські і скіфські риси. Звідси і гіпотеза, що на початку VI ст. до н.е. в Карпати прийшов народ давньоіранського походження (близький скіфам, але не скіфи) і змішався з місцевими північнофракійськими племенами. Так утворилися агафірси. Еллінська легенда про походження скіфів розповідає про трьох синів Геракла, які були народжені напівдівою-напівзмією: Агафірса, Гелона і Скіфа. Наймолодший з них — Скіф — здужав натягнути батьків лук і підперезатися його поясом, що було умовою для царювання, і став царем Скіфії. Агафірс і Гелон пішли в інші краї. Чи не відбиваються в цій легенді реальні події давнішого часу, коли давньоіранські племена розселялись у Північному Надчорномор'ї і виборювали собі території? Племена агафірсів пішли на захід й осіли в Карпатах, змішавшись з місцевим північнофракійським населенням. Доказом участі давньоіранського етносу у формуванні агафірсів як народу може служити їхній усний епос. Арійські релігійні гімни — кеди, створені індоіранцями ще за доби бронзи, спершу не записувались — їх передавали з уст в уста, з покоління в покоління жерці та мандрівні співці, ї сьогодні знання напам'ять гімнів "Рігведи" є обов'язковим для кожного освіченого індуїста. Не виключено, що цього характерного давнього звичаю індоіранців дотримувалися й агафірси.

Агафірси панували на великій території, заселеній ще й іншими племенами: фракійськими (гети й даки), праслов'янськими, іллірійськими. До речі, за однією з гіпотез, агафірсів вважали і за праслов'ян, предків гуцулів та подоляків. На Прикарпатті віддавна, ще від доби бронзи, справді жило змішане північнофракійське населення, що з часом могло утворити етнічну спільність. Найближчими сусідами агафірсів були племена куштановицької культури, які жили у верхів'ях Тиси на Закарпатті. Сюди на початку скіфської доби приходили праслов'яни-переселснці з Поділля та Прикарпаття і приносили з собою окремі елементи скіфської культури. Мігранти, очевидно, асимілювались у середовиші місцевих північнофракійських племен. Із північного заходу проникали сюди і впливи сусідніх "лужичан". Селища та курганні могильники куштановицької культури досліджені археологами в долинах рік Уж, Латориця та Боржава.

Кельти.

У другій половині І тис. до н.е. на кінець історії виходять кельти — народ, з ім'ям якого пов'язані великі історичні зміни в Європі, їхньою бать-ківщиною були терени сучасної Франції та Німеччини. Численні і войовничі кельтські племена протягом IV—II ст. до н.е. розійшлися по всій Європі і з'явилися навіть у Малій Азії, завойовуючи нові землі і підкоряючи інші племена. Цивілізований європейський південь жахався їх сміливих нападів, адже під час своїх військових походів кельти захопили Рим і дійшли до Сицилії. Ці події античні автори назвали "галльською небезпекою". Кельти — народ суперечливий. Відважні, мужні, навіть шалені в бою, жадібні завойовники, вони водночас були одним із найрозвинутіших "варварських" народів Європи. Кельтський стиль у ремеслі і мистецтві запанував у Західній і Центральній Європі так само, як скіфський стиль панував на сході. Кельтська міфологія та релігія лягли в основу європейської культури пізнішого часу. Культура кельтів і народів, котрі перебували під їх впливом, називається латенською.

На теренах України кельти з'являються в ІІІ ст, до н.е, на Закарпатті, де виникає один із великих осередків латенської культури. На схилах гір Галіш і Ловачка поблизу Мукачевого знайдено поселення, могильник та величезний металургійний центр, металоплавильні горни, ковальські майстерні, залізні знаряддя праці ковалів та їхню різноманітну продукцію, що свідчить про значну виробничу потужність цього центру та про високий професіоналізм майстрів. Окрім металургії жителі поселення інтенсивно займалися землеробством і скотарством. Поряд з кельтами на Закарпатті жило і давніше місцеве населення.

У II ст. до н.е. малі групи кельтів переходять Карпати і з'являються в Сілезії та Південному Прикарпатті, на цих теренах знаходять речі латенської культури: монети, зброю, прикраси, посуд. Більшість їх виявлена в одному комплексі з матеріалами культур місцевого походження, що свідчить про обмін і торгові зв'язки з кельтським світом).

Чи були кельти в Україні? Останнім часом знаходимо все більше доказів, шо так. Грецький вчений Птолемей Олександрійський, автор однієї з перших карт світу, в своєму географічному нарисі згадує багато поселень у Верхній Наддністрянщині, то мають кельтські назви: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум, Ерактон. Та й назву великої чистини України — Галичини — також, за однією з версій, пов'язують із кельтами. Мовознавці вважають, що деякі назви рік у Карпатах також кельтського походження, наприклад Латориця (порівн. ірландське "лоатар" — "рухати", "тручати" або галльське "лаутро" — "купіль") та її притока Лаборець (кельтське "лабара" означає "шумний", "дзюркотливий"). Деякі вчені пов'язують з кельтами і етнонім "бойки" — від назви історично відомих кельтських племен бойїв (назва їх буцім означає "страшні"), котрі наприкінці