себе вже кадрами війська нової Польщі й супроти австрійської влади і війська поводилася надміру визиваюче. Самопевність галицьких поляків змоглася особливо з моменту, коли до Львова приїхав повстанчий генерал Бем і заофірував гвардії моральну й матеріяльну підтримку Франції, якщо поляки повстануть проти Австрії, Прусії та Росії. Поміж гвардією та військом, у якому переважав український елємент, почало приходити до чимраз гостріших сутичок. Врешті дня 1 листопада прийшло до рішучої розправи. Гвардія й академічна легія, спровокована якимсь дрібним інцидентом, кинулися ставити по вулицях барикади. Виступило військо й по безуспішних переговорах командантів, почався бій, за яким послідувала бомбардація обсаджених гвардією обєктів, з гармат. Від гарматнього вогню зайнявся новий тоді ратуш, університет з бібліотекою, старий театр та багато приватних домів. При тому погибло 55 осіб, а 75 було ранених. Дня 2 листопада зревольтоване місто капітулювало. «Весна Народів» закінчилася й на львівському грунті.
Про людське око радив ще якийсь час австрійський парлямент, перенесений з Відня до Кромерижа на Моравії, але дні конституційних свобід були почислені. Дня 2 грудня абдикував цісар Фердинанд у користь свого 18-літнього братанича Франца Йосифа. Правда, в маніфесті нового цісаря «до моїх вірних народів» була мова про «потребу в Австрії свобідних і відповідаючих духові часу установ», але це вже були тільки слова, за якими чаїлася реакція.
Справа поділу Галичини
Вже в пропамятному письмі Головної Руської Ради до цісаря Фердинанда з 9 червня 1848 р. поставлено м. і. домагання, щоби «ті простори Галичини, що є заселені українцями, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Ця частина обіймає східні округи Галичини з українським населенням, так як ця частина краю була первісно самостійним князівством, потім Галицьким Королівством, та вкінці Червоноруським Воєвідством; та щоби ті части краю, які заселюють мазури відділити від української провінції. Ця частина краю обіймає західню частину Галичини і має польське населення». На спротив польського «Руского Собору» проти поділу Галичини видала Головна Рада обширно умотивований меморіял до міністерства внутрішніх справ (17 липня) а рівночасно візвала громадянство до підписування петиції в тій справі. В черговому меморіялі з 28 жовтня названо справу поділу Галичини «питанням життя для українців», Нарешті дня 6 листопада 1848 заявилася перед цісарем Фердинандом депутація Головної Руської Ради (о. Куземський, Борисикевич, о. Григорій Шашкевич і й.) й предложила йому меморіял, що його перша й основна точка говорила про поділ Галичини на українську й польську частину. Т. зв. Східна Галичина з частиною Волині й Лемківщиною, українською частиною Буковини й Закарпаттям, повинна була утворити окремий коронний край з власним соймом і .власним краєвим урядом (виділом). Українці мотивували своє домагання більше менше так:
«Хоча поляки належать до великого словянського племени, але українці ріжняться від них мовою, письмом, звичаями, обичаями й релігією. Вони заселяють одну з найплодовитших полос Европи й числять 15 мільйонів населення. Українська нація творить зовсім окрему цілість, подібно як москалі, поляки, чехи, хорвати, болгари й інші словянські племена. А хочаб заборонено науку всякої історії, спалено всі книжки, то знищити великого народу нікому ніколи не вдасться».
Цісар обіцяв «взяти собі до серця» українські домагання, але тимчасом абдикував. Його наслідникові Францові Йосифові зложила привіт чергова українська депутація, зложена з 21 найчільніших діячів, під проводом владики Яхимовича, що знову пригадала йому справу поділу Галичини. Але щойно 22 січня 1849 р. опинилася та справа на денному порядку конституційної комісії парляменту, що тоді радив у Кромерижі. Домагання поділу Галичини мотивував владика Яхимович, бесідником «проти» був поляк Земялковскі. В обороні українського становища промовляли м. і. чехи Паляцкі та Рігер. Алеж у голосуванню український внесок перепав. Паляцкі й Рігер, що промовляли за внесенням, порозумілися в кульоарах з поляками й здержалися від голосування. Та українці не дали за виграну. На засіданню Головної Руської Ради, 16 лютня, 1849 р. вони постановили не уступати, а колиб австрійський парлямент таки не допустив до поділу Галичини, рішили відкликати своїх представників з парляменту. Та дальша боротьба за поділ Галичини на парляментарному грунті виявилася неможлива. Дня 7 березня 1849 р. появився цісарський патент про розвязання парляменту. Рівночасно проголошено т. зв. октройовану конституцію для Австрії, поміж якої коронними краями опинилося «королівство» Галичини й Володимирії з воєвідствами Освєнцімським і Заторським і великим воєвідством краківським». При укладанні статутів для коронних країв існував первісно плян створеня двох сеймів, українського й польського для Галичини, але дальший розвиток подій ті пляни перекреслив. В 1851 р. Головна Руська Рада, разом з своїми провінціональними експозитурами перестала існувати. Справа поділу Галичини вернула ще двічі на порядок дня; раз у незреалізованому проєкті статуту для нашого краю з вересня 1853 р., другий раз у розпорядку австрійського уряду з 24 квітня 1854 р. В проєкті статуту для Галичини й Володимирії говорилося про створення трьох сеймовий курій — львівської, краківської й станиславівської, що мали радити окремо, але в загально-краєвих справах збіратися разом та створити центральну екзекутиву в формі краєвого виділу. З урядового розпорядку про адміністраційний поділ Галичини на дві національні области, виданого 24 квітня 1854 р. увійшов у життя тільки поділ на дві области апеляційних судів (львівську і краківську). Ще раз в 1863 р. вернув австрійський уряд до справи поділу Галичини, але тоді вбила справу штучно створена польська більшість галицького сойму.