По капітуляції мадярських повстанців (13 серпня 1849) перед російським генералом Рідігером, ополченська організація прикордонних селян сталася зайвою. Сповнивши своє призначення вповні, вона ще якийсь час відбувала пограничну сторожу й щойно в пізну осінь 1849 р. була розвязана. Селяне склали зброю й розійшлися по хатах у переконанню, що не тільки сповнили свій обовязок перед державою, але й заманіфестували свій український патріотизм.
 

Перша українська військова формація в Галичині

В універсалі з 1 січня 1849 р. писала Головна Руська Рада м. і.: «Мир вам братя! Але... хто хоче спокою, хай бере за зброю! Коли в сусіда.хата горить, годі у власній спати! Бутні мадяри, забажали нараз піднестися коштом пониження злучених з ними словянських народів. Підняли бунт проти свого монарха й царя нашого й примусили його виступити збройною силою, в обороні слабших, своєї поваги й цілости та слави Австрійської Держави. За нашою стіною розгорілася страшна війна. А пожар той для нас тим небезпечніший, що й на нашому обістю вже тліє. Бо й у нас, як знаєте, є такі, що задумують подібний неспокій. Багато з них пішло за гори, помагати мадярам. А колиб вони, що неправдоподібне, перемогли, то вернуться до нас. А щож тоді буде з нашим спокоєм? Тому треба завчасу подумати й так, як це зробили інші народи, що межують з мадярами, поставити полк українських добровольців, щоби обсадити наші гори, не ждучи аж страшний вогонь, що розгорівся в наших сусідів, обійме й наші хати».

Така була провідна думка мобілізаційного універсалу Головної Руської Ради, що своєчасно зрозуміла, що без мілітарної сили нема забезпеки для здобутків її політичної й культурної праці. Полк українських добровольців, організований ніби в допомогу монархії проти мадярської революції, був насправді подуманий, як орган національної самооборони, а при сприятливих умовах національної армії. Так бодай зрозуміли заходи Ради наші політичні противники.

Коли пізніше, по сформуванню першого добровольчого куріня, Головна Руська Рада почала заходи над формацією другого куріня, тогочасний губернатор Галичини гр. Голуховскі писав дня 28 квітня 1849 р. до ради міністрів: «Не можу поминути завваги, що формування дальших українських курінів слід признати згори недопустимим, бо я довідався, що українці носяться з невисловленим ще дотепер отверто заміром виєднати ступнево цісарский дозвіл на помноження корпусу до 10.000 людей. Не заперечуючи льояльности українців, вважаю це надто сміливим, а навіть небезпечним для держави кроком, щоби, без потреби, дозволяти на помноження корпусу, оживленого національними, в остаточній консеквенції сепаратистичними змаганнями, корпусу, що бувби наче збройною репрезентацією народу».

Про слушність таких підозрінь говорить ледви не все, що було звязане з організацією першого куріня українських добровольців, формально прозваних «руськими стрільцями». В першу чергу однострій. Згідно з пляном Ради, кожний доброволець мав дістати рушницю і багнет. «Одіжжю буде гарно вшитий, короткий гірський сірачок з українсько-народніми, жовто-синіми вилогами, червоні або сині штани, ходачки й крисаня; до того ташка й ремінь з ладівницею». В практиці цей однострій не відбіг далеко від первісного пляну. Крім сірої гуцульської крисані з перами на лівому боці, носили наші перші стрільці складані шапки з дашком і жовтим обрамуванням. Кабат мали червоний (старшини — бронзовий) з синім стоячим ковніром і синіми «рогальками» на раменах, запинаний одним рядом золотих гузиків. Штани сині, з жовтими, шнуровими лямпасами. Підперізувалися стрільці звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, що перехрещувалися на грудях, були, з гуцульська, цяцьковані металевими набивками. Замісць плаща носили стрільці короткий сірак з синім обрамуванням, синіми, плетеними гузиками і такимиж, шнуровими петлями. Замісць первісне задумуваних «ходачків», носили стрільці черевики. Рядовики носили кріси з довгими багнетами, старшини білі щаблі.

На загал, в однострою «руських стрільців» не було натяків на історичну традицію. Його відрубність від австрійського зясовувалася, крім вилогів, у деяких елєментах селянської, головнож гуцульської ноші.

Мобілізаційний універсал Ради, опублікований по українськи, з німецьким контекстом, був разом з поученнями розісланий до всіх окружних Рад і деканатів. Рівночасно у Львові почала свою працю «Комісія для утворення полку добровольців», що подбала про лєгалізацію своїх агенд львівською генеральною командою, міністерством війни й нарешті цісарською, надвірною канцелярією. Дня 10 березня вийшла з цісарської канцелярії відручна грамота про дозвіл на організацію добровольчого куріня та усталений для нього «народній однострій».

Вже дня 16 лютня 1849 р. стан зголошених добровольців виносив 1.600 а в дні 6 квітня було їх 3.460. Розпоряджаючи такою кількістю зголошених, генеральна команда у Львові приділила до куріня старшин, переважно українців, і вислала їх для формування сотень по окружних містах — Бережанах, Коломиї, Станиславові, Стрию й Самборі. Рівночасно формувалася одна сотня у Львові, де зібралися всі сотні куріня вже з початком травня.

З 3.460 добровольців вибрано 1.410, то є дещо більше, як третину зголошених і створено з них курінь у шість сотень, під начальним проводом майора Ватерфліта. Старшинський корпус творили в більшості українці: поручн. Гнідий в львівській, сотн. Барусевич і поручн. Матникевич у бережанській, надпор. Кривоносюк і пор. Столярчук у самбірській, пор. Ярмулевич і пор. Білинський в коломийській, пор. Родакевич у станиславівській та пор.-сотник Бондяк у стрийській сотні.

Дня 8 червня представився старшинський корпус куріня Головній Руській Раді. Крилош. Куземський виголосив при тій нагоді відповідну