агресії, адже УНР в 1919 р. сама була на грані катастрофи, а тому не могла суттєво їй допомогти. Тим більше, що країни Антанти зробили ставку на Польщу (як адепт проти більшовицької загрози) і всіляко їй допомагали. З метою послаблення наступального потенціалу УГА, країни Антанти під прикриттям лозунгу припинення польсько-української війни, періодично засилали до Галичини спеціальні місії ( генерала Ж. Бартелемі, генерала Л. Бота та ін.), які давали можливість полякам перегрупувати сили та зміцнити свою армію.
В березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії (80-тисячна армія генерала Й. Галлера, створена і споряджена Францією і США в основному із військовополонених-поляків з колишніх німецької та австро-угорської армій), і українські війська вимушені були відступити. У червні УГА було відкинуто до р. Збруч. 16–18 липня 1919 р. Її формування перейшли р. Збруч на територію УНР і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.
При цьому слід мати на увазі, що ще 25 червня 1919 р. Рада Міністрів закордонних справ країн-учасниць Паризької мирної конференції дала дозвіл Польщі окупувати Східну Галичину і Західну Волинь.
Отже, хоч на уламках Австро-Угорської імперії й утворилась ЗУНР, проте проіснувала вона лише 8 місяців. З самого виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі агресивних сусідів, особливо Речі Посполитої та міжнародним невизнанням. За цих обставин проголошення об’єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута і вистояти у складних тогочасних умовах. Проте під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР втрачає контроль над власною територією.
І все ж, за відносно короткий період свого існування (1918–1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство, уряд диктатора ЗУНР Є. Петрушевича в екзилі вели напружену боротьбу за право на незалежність держави західних українців на Празькій мирній конференції, добивалися її визнання країнами Антанти і США, але безрезультатно.
Рекомендована література
Беспечний Т. А., Букреева Т. Т. Нестор Махно. Правда и легенды. – Донецк, 1996.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Кн. 1, 2. – К., 1994.
Блакитний Кость. – Отаман Степової дивізії: Збірник документів і спогадів. – К., 1997.
Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М. Грушевського. – К., 1992.
Верстюк В. Ф. Махновщина. – К., 1992.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К., 1997.
Ветров Р. І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900–1925 рр). – Дніпродзержинськ, 1997.
Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч. – К., 1990.
Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991. – С. 5–120.
Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. – К., 1994.
Голубко Б. Армія Української Народної Республіки. 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів, 1997.
Горак В. С. Зліт і падіння Директорії // УІЖ. – 1995. – № 4.
Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради // УІЖ. – 1994. – № 1.
Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1991. – С. 3–54; 71–93.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 225–239.
Михайло Грушевський – погляд із сьогодення. Наукові записки ТДПІ. Серія: історія. Вип. V. – Тернопіль, 1997. – 279 с.