Віра у новий світ набувала казкових та напівмістичних обрисів. Суспільство та людина в ньому підпорядковувалися ідеалам, а сили для їх досягнення зростали у геометричній прогресії. Галицьке українство входило у ХХ ст. на великому піднесенні. Це, за висловом М.Шлемкевича, “оновлене суспільство” було вже “здоровою підставою політичного росту”.
Іншою була ситуація на Волині, яка на початок Першої світової війни перебувала у складі Російської імперії. Україна виявилася однією з головних арен діяльності крайньо правих партій. Тут посилилися національні рухи (український, польський, єврейський), що, у свою чергу, призвело до посилення протилежного руху – великоруського, виразниками якого стали чорносотенці. З 410 000 членів чорносотенних партій Російської імперії майже половина – 199475 чоловік – діяла в Україні [10, 193].
Волинь же, за твердженням російського історика М.Ульянова, на початок ХХ століття була опорою Росії в усьому Південно-західному краї. Звідси йшла підтримка і спрямовувалася діяльність москвофілів. Тут були такі центри русофільської пропаганди, як Почаївський православний монастир, інтернат у Житомирі, філіали російсько-галіційського благочинного союзу.
Не випадково, одним із перших у “Реєстрі союзів та товариств Волинської губернії” був вне-сений Почаївський “Союз російського народу”, який ставив перед собою завдання “розвивати російську народну самосвідомість, об’єднувати всіх російських людей будь-яких станів для роботи на користь дорогої вітчизни – Росії, єдиної і неподільної”.
На їхньому боці виступало й духовенство, яке здійснювало дуже агресивну політику щодо “інородців” та іновірців (насамперед католиків і євреїв). Так, русифікаторський курс царської Росії особливо посилився від 1901 р., коли правлячим єпископом Волинської єпархії став арх. Антоній (Храповицький) – московський шовініст українського походження, з осідком у Житомирі. Митрополит Іларіон не випадково зауважував, що “Новий Троїцький Собор у Почаївському манастирі – це яскравий і жорстокий символ усієї праці митрополита Храповицького в Україні, – на Волині, на Холмщині, на Київщині; він був тут скрізь повним чужаком і духовним і мистецьким…”. Другим провідником російської політики був архимандрит Почаївської Лаври Віталій (Марченко) від року 1902-го, який проводив політику “Союза визволення російського народу” на всю Волинь.
Священики російської православної церкви у проповідях застерігали віруючих від шкідливого впливу україномовних публікацій. Саме тому, передплата українських періодичних видань вимагала певного рівня особистої мужності. Права ж російська преса мала повну свободу. Серед видань цього напряму варто виділити “Русский Вестник”, “Гражданин”, “Известия русского собрания”, “Киевлянин”, “Волынская жизнь”, “Почаевские известия”, “Почаевский листок” та інші. Володіючи достатньою матеріальною базою, вони добились успіху, безкоштовно направляючи різноманітну літературу в армію, робітниче та селянське середовище. На Волині у великій кількості розповсюджувалися прокламації у вигляді листівок, звернень, листів до селян чи робітників. У лютому 1906 р. у “Листі до руського селянства” голова “Союза русского народа”. В.Пуришкевич зазначав про те, як у Росії все було добре, доки “злі люди, вороги святої русі” не стали “прищеплювати малограмотним і темним селянам непутьової думки і штовхати їх на шкідливі справи”. Дії правих сил були вкрай несприятливими для формування національної свідомості інтелігенції. Як бачимо, державна політика царизму і правих сил була спрямована на придушення будь-яких форм українського руху.
Після 1905 р. Почаївська лавра видавала політичний монархічний тижневик “Почаевские известия” та газету того ж напряму “Волынская земля”. Ці видання були ворожо налаштовані щодо українського руху і пропагували ідеї російського шовінізму, які можна, як відомо, звести до наступних положень: 1) самодержавство (“самодержавство в Росії є органічною національною потребою, без якої вона існувати не може. В російському самодержавстві втілюється цілісність, міцність, могутність і велич Росії”); 2) єдність і неподільність імперії (“Російська земля за жодних обставин не може бути ні розділена, ні зменшена в розмірах, ні розчленована на складові частини, з яких вона пішла…”); 3) народність, тобто панування великоросів (“Російська нація є державна і пануюча нація, і тільки вона єдина має право панувати в державі”);4) православ’я, яке “стверджує і зміцнює” названі вище риси, “притаманні російській нації”.
У такому контексті націоналізм неросійських націй як вимога національних прав та свобод усередині багатонаціональної держави, а ще більше націоналізм, доведений до сепаратизму, обмежував значення Росії як світової держави.
Як результат русифікаторської політики в Російській імперії стан національної самосвідомості людності Волині на початку Першої світової війни був низьким. Це засвідчують наступні цитати:
“Куди прийти, село винищене, населеннє повтікало. Села дуже ріжні щодо ступня культури. Підміські дорівнюють галицьким, а маєтково нужденні. Люде відносяться до нас досить прихильно, але таки з недовірєм. Щодо національної приналежності – вони почувають ся “людьми руської віри”. Правдивих Москалів не люблять” [1].
“Селяни на питання в суді, хто вони є, якої нації, мов підмовлені відповідають “рус” – навіть не руский. Щоб хтось назвав себе вже не українцем, а хохлом, то була би рідкість, яка досі ще не лучалася… Луцьк, як і Ковель, мають назовні характер німецький. Всі вивіски на підставі зарядження властей – німецькі, де-не-де польські, українського ні сліду” [12, 9].
“Українець – поліщук (мешканець Полісся) що найменше национально сьвідома людина. Хоч він і помічає свою национальну окремішність, бачить велику прирву між собою та Великоросом або як він його зве “кацапом”, проте свого национального ймення не відає. Спитайте його – хто він… Яких тільки назвиськ не почуєте! “Ми мужики, православні. Хлопи, прості люди, руські”. Подекуди национальність змішує ся з релігією” [7, 121].
“Люде застрашені всякими реквізиціями. Ви будете певно цікаві довідатися, що то за люде, що зостали ся тут. Маю