Так, І. Виговський використовував чорноморську проблему, якщо не для розв’язання її на користь України, то принаймні для впливів на чинники міжнародної політики.

При аналізі зовнішньополітичної моделі уряду І.Виговського, та місця і значення в ній чорноморського аспекту, в часі його переорієнтації з Москви на Бахчисарай і Варшаву звертають на себе увагу спроби проведення багатовекторної політичної гри. Зокрема, ставши на шлях примирення з польським королем, український гетьман намагається зберегти водночас приязні стосунки з його супротивником - шведським королем. Паралельно І.Виговський не пориває з Московією, постійно доводячи свою лояльність.

Спроби утримати стале за Б.Хмельницького положення були як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Чорноморська проблема включала в себе обидва ці аспекти. З осені 1657 р. значний вплив на трансформацію зовнішньополітичного курсу уряду І.Виговського мали мотиви внутрішнього плану. Конфліктна ситуація між гетьманським урядом і Запорозькою Січчю на кінець року не лише набрала загальноукраїнського звучання, а й перетворила Москву на одного з його об’єктів. Обмеженість політичних вимог опозиції, її готовність делегувати цареві значний спектр владних повноважень в Україні провокує московське керівництво до відвертого політичного шантажу щодо офіційного Чигирина й призводять, на цьому грунті, до істотного загострення стосунків з гетьманом.

Гостра потреба в приборканні заколоту на Січі та південних полках Гетьманщини, прагнення забезпечити спокій на кордонах з Кримом на тлі провокаційних дій царських урядовців (більшість з яких відверто підтримувала опозицію, наприклад, присланий Олексієм Михайловичем для проведення вже третіх виборів гетьмана під патронатом “високої царської руки” боярин Б.Хитрово, після невдалої спроби провалити Виговського, їде до Полтави підмовляти місцевого полковника Пушкаря до збройного виступу проти гетьмана) змушують І.Виговського більш наполегливо шукати шляхи до відновлення кримсько-українського військово-політичного союзу, адже до цього часу найбільше, чого фактично вдалося досягти уряду І. Виговського в стосунках з Кримом, - це те, що можна схарактеризувати як нейтралітет, і то вельми не стійкий. На той час дипломатичний шлях з Чигирина до Бахчисараю неминуче мав пролягти через Варшаву. Так внутрішньополітичні чвари і спроби вирішувати перш за все власні корисливі інтереси старшиною кидав Українську державу в вирій війн та руйнацій.

Зацікавленість українського керівництва в легітимізації стосунків з польським королем в умовах кризових взаємин з Московією випливала з потреби стабілізації ситуації в країні, приборкання охлократичних настроїв у Війську Запорозькому. Статечне “кармазинове” козацтво та шляхетський сегмент нової української еліти, тобто ті сили, які становили головну соціальну опору гетьманату І.Виговського, отримавши в результаті Національної революціі права “народу політичного”, давно вже бажали ними вповні скористатися.

Москва, прагнучи досягнути своїх політичних цілей, вже з серпня 1657 р. (місія І.Желябузького) ситуаційно зробила ставку на козацькі низи та міщанське середовище, відштовхуючи тим самим їх опонентів - козацьку старшину та шляхту - бік Варшави.

Центральним епізодом початку гетьманства І.Виговського став так званий “бунт Лісницького”. Ця подія стала підтвердженням неоднозначності взаємин української козацько-старшинської еліти та того величезного значення чорноморської проблеми, яке вона мала не лише для зовнішньої, але й для внутрішньої політики. Україною пройшли чутки, що О.М.Трубецькой наближається з “ратним людом”, щоб “на государя... сей край отбирал и властей государских постановил”.

Розповсюджувались універсали миргородського полковника Григорія Лісницького, в яких він закликав сотників, отаманів і міщан миритися з Ордою, бо цар хоче записати їх у драгуни.

У жовтні 1657 р. за наказом Лісницького в різних містах Миргородського полку відбулися ради.

Козаки цього полку потім переповідали московським воєводам, що Лісницький запитував їх чи бажають вони “поддаться к хану Крымскому, или к Ляхом?” та закликав до традицій мирних союзів та договорів з Ханством.

Головним чином зміст “Статей Лісницького” був таким:

Присяга Москві була дійсною тільки за життя Б.Хмельницького, тепер Україна вільна від неї.

Критика приїзду в Україну Трубецького і Ромодановського з військом, яким треба буде давати “кормы и всякую живность беззаборонно”.

Обурення тим, що в українських містах планується поставити московських воєвод.

Податки, які сплачувались королю та панам мусили йти царю. Крім того, обурювало те, що мова вперто йшла про збільшення виплат.

Невдоволення тим, що козацьке військо муситиме знаходитись лише на Запоріжжі, і лише 10 тисяч, інших повертатимуть у міщани і хлопи.

Релігійні утиски з боку росіян підтверджувало те, що Київського митрополита затверджуватиме московський патріарх.

Отже, головною ідеєю і метою повстання Г.Лісницького було намагання дати відсіч Московським зазіханням, (офіційно гетьман І.Виговський наприкінці 1657 року підтримував миролюбиві взаємини з північним сусідом). В цій акції відбилась спроба розв’язання чорноморської проблеми радикальними засобами, при союзі й підтримці Кримського Ханства.

Досі не з’ясовано чи був І.Виговський спільником та інспіратором повстання Г.Лісницького. Тому що, збереглась документальна згадка про зв’язки гетьмана І.Виговського з Кримом “... были в Чигирине у Ивана Выговского крымского хана послы и договорились... что им притить болшим собранием в черкаские городы... и соединясь с черкасы идти войною на государевы украинные городы”.

Можливо, це був один з шляхів не втратити геополітичних впливів України не лише в західному, а й в південному напрямках.

В укладеному в Корсуні у жовтні 1657 року формальному договорові зі Швецією були відбиті пріоритети зовнішньої політики й зацікавлення України в просуванні на захід по Віслу, при чому шведський король дав згоду на поширення кордонів аж до Пруссії. Південний напрямок колонізаційного руху Української держави набув пріоритетності для офіційної Гетьманщини, коли Швеція