Для вивчення спроб розв’язання чорноморської проблеми вагомою є Гадяцька угода. Вона була укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі між Україною, Польщею та Литвою про унію цих держав. Внутрішньополітичне тло для України становили приборкання І.Виговським бунту кошового отамана Я.Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря, якого підтримував московський уряд і хотів бачити на гетьманстві.

За першою редакцією Гадяцької угоди, козаки мали право походів на Чорне море: “Хід на Чорне море усім вільний”.

Однак сейм перетворив цю статтю на вимогу і спробу забезпечення вільного плавання Чорним морем для Речі Посполитої: “Ці три народи мають намагатися усіма засобами відкрити Речі Посполитій вільне плавання Чорним морем”.

Головна консолідуюча ідея тодішнього українства - соборність, була можлива за умови інкорпорації Запорозької Січі. Спроби залучитись підтримкою січовиків І.Виговським відбились в Гадяцькій угоді. Вона декларувала вагомість інтересів запорізьких козаків. Так, їх звільняли від сплати податків.

Щодо зовнішньої політики України, Гадяцька угода не дозволяла гетьманові приймати іноземні посольства, а при появі таких мусив би відправляти їх до короля. При цьому “Березневі статті” Б.Хмельницького забороняли зносини лише з польським королем та турецьким султаном. Гадяцький договір обмежував самостійність України навіть порівняно з Переяславським25, але такого обмеження не було в першому варіанті угоди.

Гадяцька угода спровокувала Московію до відкритого воєнного втручання в Україну. Спільне україно-польсько-татарське військо, до якого входили й найманці волохи, серби, дало відсіч агресорам і так вдало, у Конотопській битві 8 липня 1659 року було вщент розбите московське військо на чолі з князем Трубецьким. Але цей успіх не зміцнив І.Виговського на гетьманстві.

Аналіз зовнішньополітичного курсу Української держави у другій половині 50-х рр XVII ст. дозволяє зробити висновок щодо кореляції характеру зовнішньополітичної діяльності українського керівництва з розвитком міжнародних процесів у регіоні, та значення зацікавлень у володінні Чорним морем, як стратегічним і економічним плацдармом різних держав.

Переорієнтація гетьмана І.Виговського з Москви на Варшаву зумовлювалося не його особистими політичними симпатіями чи майновими інтересами, а цілим комплексом об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких виділялися насамперед зовнішні, але значну роль відігравали й тісно пов’язані з ними внутрішні фактори. Найвагомішими серед зовнішньополітичних складових Гадяцького процесу були прагнення нейтралізації політичних претензій московського керівництва, відновлення союзницьких стосунків з Кримським ханством, а також недопущення польсько-російського примирення на шкоду українським інтересам. Як і в середині 1650-х рр. - часі укладання Переяславсько-Московського договору, так і в роки спроб реалізації українсько-польської унії, модель зовнішньополітичної діяльності Чигирина базувалась на засадах багатовекторності та поліваріантності. І.Виговський та його найближчого оточення прагнули зробити Україну державою європейського зразка під протекторатом польського короля, з усіма ознаками суверенності, спробували обмежити козацьку демократичну анархію, перетворивши козацьке звичаєве право на шквал європейських аристократичних або напіваристократичних республік. Однак заборона вільних зносин з іноземними державами по Гадяцькому трактату, і спроби протидії зацікавленням й впливам антипольськоналаштованої частини козацько-старшинської еліти було трагічною помилкою.

На Лівобережній Україні почались заворушення. Полковники Тиміш Цацюра, Яким Сомко, Василь Золотаренко підняли повстання, яке підтримав кошовий отаман Іван Сірко. І.Виговський скликав козацьку раду у вересні 1659 року в Германівці, що на Київщині, де мусив скласти з себе повноваження і рятуватись втечею до Польщі. Там колишньому гетьману надали звання сенатора і нічим не підкріплений титул київського воєводи.

За такого положення відбулось друге обрання на гетьмана Юрія Хмельницького (1659-1663). Спочатку його проголосила на чолі уряду Рада в Германівці (Правобережжя). Це була перемога антипольського напрямку серед козацько-старшинської еліти України, яка в цей час більшістю схилялась до союзу з Москвою і територіально знаходилась в Правобережних полках. Під тиском стягнутих російських військ на чолі з Шерементєвим та Ромодановським і промосковськоналаштованої старшини та духовенства відбулась рада в Переяславлі. Нові статті угоди різко обмежували багато прав українців усіх станів і прошарків, викликаючи гостре обурення громадянства.

Усунений від гетьманства І.Виговський аж до своєї трагічної смерті 1664 року був активною фігурою на політичній арені України, однак реально втілювати в життя свої державотворчі плани й задуми не зміг.

Отже, можна прийти висновків, що будівничим Української держави в кінці 1650-х рр., незважаючи на стан перманентних воєн в країні, на початку періоду пізніше названого істориками “Руїною”, вдалось піднімати на порядок денний політичного життя низку важливих і принципових питань, в тому числі і чорноморське. Актуальним лишались питання безперервності, автохтонності населення України, і зокрема мешканців Північного Надчорноморр’я. Варто зазначити, що на відміну від інших періодів вітчизняної історії, зокрема від гетьманування Б.Хмельницького, підняті проблеми мало коли знаходили своє логічне вирішення. Головною причиною таких сумних наслідків для українського державотворення була запекла внутрішня козацько-старшинська боротьба за владу, навіть з залученням іноземних військових сил. Трагічність конфронтації підкреслювали тотожні високі ідеали, яких прагли для майбуття своєї Вітчизни олігархи.

Запорозьке козацтво за часу гетьманства І.Виговського було головною українською державною силою, що могла реально втілювати в життя чорноморську політику.

Для Держави, яку розбудовував І.Виговський, крім вже задекларованого раніше правонаступництва Київської Русі, яка мала вихід у світ завдяки і Чорному морю, були притаманними традиції суто Козацької держави. Важливими лишаються для історії державотворення спроби претензій на широкі теренові межі серед яких чільне місце відводилось Південній Україні, зокрема Північному Причорномор’ю. Одним з важелів впливу на опонентів, як внутрішніх, так і на міжнародній арені була чорноморська проблема. До спроб її розв’язання залучався й місцевий потенціал, й втягувались країни Сходу