церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосере-дню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближчий радник царя в церков-них справах. Водночас українець Стефан Яворський, провід-ний православний діяч імперії', виступав проти них.
Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієпископом Варлаама Вонятовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке до-вгий час підозрювало українців у тому, що вони «заразилися» латинськими впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури.
Період козацької епохи залишив яскравий слід в історії України, на шляху становлення її як незалежної і самобутньої країни.
ЛІТЕРАТУРА
Сергієнко Г.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.).: Навчальний посібник для 7-8 класів середньої школи. – К.: Освіта, 1993.
Швидько Г.К. Історія України ХVI-ХVIII століття.: Підручник для 8 класу середньої школи. –К.: Генеза, 1997.
Власов Віталій. Історія України.: 8 клас / За ред. Ю.А.Мицика.: Навчальний посібник. – К.: А.С.К., 2000.
Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів, 1995.