Таким чином, ми бачимо, що протягом ХVI – XVII ст. запорозькі козаки дуже часто потрапляли у цей регіон за часів військових походів, а також у мирний час, коли їм спеціальними указами дозволялося тут жити та займатися промисловою діяльністю: мисливством, рибальством, видобуванням солі.

Треба відзначити, що напружена ситуація у Призов’ї зберігалася майже до ХVIII ст., про що свідчать угоди між Росією та Турцією. Так, Константинопольський договір 1700 р. передбачав, що на березі Азовського моря, від Перекопу до Міуса, не повинно бути ніяких поселень – “землям быть праздными”. У 1705 р. був означений руссько – турецький кордон, який одночасно став кордоном Запоріжжя з кримськими татарами. Йшов цей кордон від Азова до Міусського лиману, а потім повз степ до Берди і Конки15. Отже, з’ясувалося, що запорозькі козаки були майже відрізані від виходу до Азовського моря.

Ситуація дещо змінилася 1711 р., коли Прутська поразка змусила Росію повернути туркам Азов, але запорожцям вже дозволялося, від Самари до Азовського моря, займатися мисливством, рибальством, не зводячи, однак, постійних поселень. Для охорони козаків, які йшли на промисли в різних місцях приазовського краю виділялися спеціальні охоронні пости. “Завдяки цьому, - на думку А. О. Скальковського, - для захисту кордону, і сприянню рибальству, у р. Кальміус з боку Азовського моря був споруджений охоронний пост. Це укріплення було побудовано на високому мисі правого берега Кальміуса, звідки було видно всю територію вздовж річки, а також берег моря. Назвали це укріплення також Кальміус”. З утворенням Нової Січі у 1733 р. запорозьким козакам було дозволено царським урядом повернутися у приазовський край, і в 1734 р. вони прийшли в залишену Кальміуську фортецю.

Як зазначає Р. І. Саєнко, коли територія Запоріжжя була поділена на паланки, то центром Кальміуської паланки стало укріплення Кальміус. Кордонами паланки були річки Кальміус – на сході, Берда – на заході, Вовча – на півночі, та берег Азовського моря – на півдні. Але, тому що ця паланка була найбільш віддаленою від Січі, вона була найменш заселеною. В ній не було поселень, і до 1775 р. було всього 61 зимівник, а до 1762 р. проживали 674 козака. У 1769 р. підчас русько – турецької війни (1768-1774 рр.) кримські татари здійснили напад на територію Кальміуської паланки, зруйнувавши всі зимівники та охоронні укріплення. Після цих подій російський уряд, не чекаючи закінчення війни з Турцією, у 1770 р. прийняв рішення про перенесення частини кордону з Кримським ханством далі на двісті кілометрів з берегів р. Сіверський Донець до берегів Берди та Конки. Таким чином, більша частина території Українського Призов’я, як і Кальміуська паланка, опинилися у складі Російської імперії. Але життя в Кальміуській паланці відродилося ненадовго, оскільки з ліквідацією Запорозької Січі 1775 р. перестала існувати і Кальміуська паланка.

Однак, треба зазначити, що трагічна доля Кальміуської паланки, стосувалася не всіх паланок і поселень, утворених запорозькими козаками. Більшість козацьких зимівників після ліквідації Запорозької Січі 1775 р. почали переформуватися у військові слободи, що сприяло кращому заселенню регіону.

Так, вищезазначені поселення, а тепер військові слободи Олексіівка та Андріївка, які у 1784 р. за наказом генерал – губернатора Азовського повіту В. А. Черткова були об‘єднані у єдину слободу Олександрівка – Щегловка біля витоку р. Кальміус. Її допомогли заселити колишні запорозькі козаки, що до цього року в ній нараховувалося 206 чоловіків та 135 жінок.

Таким чином, ми бачимо, що заселення Українського Призов’я його господарське освоєння стало можливим лише з кінця XVI ст. внаслідок формування місцевого низового козацтва, яке відбувалося в складних умовах боротьби зі степовими кочовими племенами. З іншого боку, можна зробити висновок про надзвичайно важливу роль українського козацтва у заселенні і господарському освоєнні приазовського краю.