Серпневі події у Москві трохи відвернули увагу республіканського політикуму від майбутнього передвиборного марафону, але після краху заколотників це питання набуло іншого звучання. Напередодні ухвалення Акта про державну незалежність представники депутатського корпусу радилися, коли краще проводити референдум з цього питання. Кравчук вважав, що було б доречним, якби народ отримав змогу одночасно голосувати за незалежність і обирати президента. До того ж це б суттєво заощадило бюджетні кошти.

Себто перемога ідеї державотворення на грудневому референдумі здавалася практично неминучою. Але чи вдасться «перебити» 70% березневого, «союзного» референдуму? Звичайно Кравчук сподівався, що тих, хто скаже незалежності «так» виявиться більше, ніж прихильників збереження «оновленої федерації», на яких так любив посилатися Михайло Сергійович. Кравчуккби мої очікування справдилися, глава України отримав би додатковий козир у складній грі з Горбачовим. Важко передати те хвилювання, з яким Кравчук чекав першого дня зими 91-го. 26 листопада Президія Верховної Ради ухвалила текст звернення до народу України, де було відверто сказано: «Не підтримати незалежність означає підтримати залежність…» Ми були переконані, що ці слова знайдуть відгук у серці кожного.

Підсумки референдуму перевершили найоптимістичніші сподівання: 90,32 % громадян, що взяли участь у ньому, підтримали Акт проголошення незалежності. У 19 областях та у місті Києва за створення держави висловилися понад 90%. Президент Сполучених Штатів Буш, зателефонувавши мені, назвав ці результати приголомшливими. Горбачову Кравчук подзвонив сам. Незадовго перед тим ми сперечалися з Михайлом Сергійовичем стосовно можливих підсумків референдуму. Кравчук розраховував, що за незалежність висловиться не менше 80%. Президент СРСР називав мене мрійником. Коли мрія здійснилася, Горбачов, на думку Кравчука, мав право почути про це одним з перших. Але Михайло Сергійович навмисно уникнув обговорення цієї теми. Він лише досить стримано привітав мене з перемогою на президентських виборах.

Кравчук тоді отримав підтримку 61,59% виборців, набагато випередивши В’ячеслава Чорновола, який посів друге місце (23,27%). Але головною перемогою для мене, звичайно, стали підсумки референдуму.

Відтепер Кравчук мав повне право діяти за планом, який обговорили з Єльциним та Шушкевичем ще, здається, у листопаді. Борис Миколайович довгий час сподівався на підписання нової союзної угоди на конфедеративних засадах, але дуже добре розумів, що без України ніякого договору не буде. Тому позиція нашої республіки (що відмовилася обговорювати будь-які питання, пов’язані з майбутнім Союзом до проведення грудневого референдуму) його відверто непокоїла. Він не приховував своєї стурбованості й неодноразово наголошував: рішення Росії щодо приєднання до Союзу багато в чому залежатиме від рішення України. З його слів, Горбачов висловив готовність урахувати зауваження нашої республіки до тексту договору, але спочатку під цим текстом має з’явитися мій підпис.

Такий варіант здавався мені звичайною пасткою. До того ж Кравчук не вірив, що Горбачов (який після серпневих подій практично втратив реальний політичний вплив) здатен виступити у ролі інтегратора. Тим більше, що процеси роз’єднання всередині практично неіснуючого СРСР набували неконтрольованого характеру. І мені, і Єльцину було добре відомо про переговори щодо можливості створення так званого тюркського союзу. Керівники середньоазійских республік (не афішуючи цього факту) вже вели відповідні консультації.

Натомість і я, і Єльцин добре усвідомлювали, що Горбачов мав рацію, коли стверджував, що повна дезінтеграція Союзу може знищити національні економіки. Народне господарство СРСР існувало за горезвісним принципом раціонального розташування продуктивних сил. Жодна республіка не мала замкненого виробничого циклу у будь-якій сфері. Підприємства на територіях нових суверенних країн, були поєднані між собою численними й складними зв’язками, що формувалися десятиріччями. Ми розуміли: ідею про економічне співробітництво варто підтримати. Тому, рішуче відмовляючись брати участь у парафуванні нового Союзного договору, Україна все ж долучилася до угоди про економічне співтовариство: за моїм дорученням голова українського уряду Вітольд Фокін поставив підпис під відповідним документом.

Після тривалих переговорів ми з Єльциним і Шушкевичем дійшли висновку, що СРСР приречений і його треба замінити певною тимчасовою наддержавною структурою. Така унія, на нашу думку, дозволила б колишнім радянським республікам не так болісно пережити процес формування власних владних інститутів та розбудови національних економік. Участь центру у цьому процесі нам здавалося недоречною — Горбачов уже (зважаючи на останні політичні події) не репрезентував нікого, крім самого себе. До того ж центральна влада наочно продемонструвала свою безпорадність під час серпневого заколоту. Тому центр здавався нам скоріше гальмом на шляху до якісно нової інтеграції, ніж об’єднавчим фактором. Тим більше, що республіки могли вирішувати ці питання самостійно. Принципово нові відносини між молодими суверенними країнами дозволяли нам нарешті стати повністю незалежними. Підтвердженням цього є підписання у 1990 році, ще за часів існування СРСР, Договору про дружбу і співробітництво між Україною і Росією.

Значення референдуму важко переоцінити. Ухвалення Акта про державну незалежність, безумовно, мало величезне значення, але насправді незалежною Україна стала лише після 1 грудня. 24 серпня незалежність була проголошена Верховною Радою, але історія знає випадки, коли парламентарі