Підтвердженням тези про доленосність грудневого референдуму є важлива обставина, про яку чомусь мало хто згадує. До 1 грудня формально незалежну Україну не визнала жодна держава світу. Протягом грудня Україну визнали більше сорока країн. Адже грудневий всеукраїнський референдум 1991 року перекреслив березневий всесоюзний референдум 1990 року, його підсумки надали правові підстави для перетворення задекларованої незалежності у незалежність реальну.

До речі, цілком могло статися, що українці святкували б День незалежності не 24 серпня, а 1 грудня. Питання, з якого дня починати відлік новітньої історії держави було темою доволі жвавої дискусії. Переважала то одна дата, то друга. Поклав край суперечкам, якщо не помиляюся, Дмитро Павличко, який відшукав досить несподіваний аргумент: «Святкувати влітку набагато приємніше, ніж узимку. Сніг, чи мороз, чи навіть дощ можуть зіпсувати урочистості». Цей довід видався депутатам дуже переконливим…

Після 1 грудня залишилася єдина нерозв’язана проблема — як вийти з СРСР. Він уже фактично припинив своє існування як держава, але досі залишався суб’єктом міжнародного права і тому, з точки зору геополітики, все ще був реальністю. Хоча й (даруйте за каламбур) реальністю дуже умовною. Механізму виходу не існувало, прецедентів — також. Була одна суттєва правова зачіпка. Конституція передбачала право на самовизначення, аж до відокремлення. Але як реалізувати це декларативне право, було невідомо. Всеукраїнський референдум надав Україні можливість використати це право. Воля народу, офіційно закріплена підсумками референдуму, дозволяла перетворити умовну конституційну тезу на безумовний правовий механізм. Таким чином питання про приєднання України до нового Союзного договору відпадало автоматично. Більше того, наша країна фактично відкривала шлях виходу з СРСР для інших новоутворених незалежних держав. Але треба було узгодити дії, тому Кравчук розумів, що на мене чекають довгі та нелегкі переговори.

Ще раніше невелика група політиків та чиновників, за моїм дорученням відпрацьовувала план конфедеративної угоди, який ми з Єльциним марно намагалися запропонувати Горбачову. Після ГКЧП Кравчук вирішив повернутися до тих розробок, але дав завдання дещо скорегувати схему, пристосувавши її до нових політичних обставин. Паралельно з цим ми ретельно проаналізували можливі економічні та політичні наслідки розвалу СРСР.

Забігаючи наперед, хочу одразу відкинути звинувачення на адресу Єльцина, Шушкевича і Кравчука, які буцімто не розуміли наслідків підписання Біловезьких угод — мовляв, ми не були повною мірою поінформовані про рівень інтеграції у СРСР, не усвідомлювали реальний рівень взаємної економічної залежності республік.

Насправді, ми добре володіли цифрами. Принаймні щодо себе Кравчук можу це стверджувати з повною відповідальністю. Кравчук мав досить чітке уявлення про складність розв’язання економічних, фінансових та соціальних проблем, що неминуче виникнуть після розпаду СРСР. 20 років роботи в ЦК надали мені можливість ознайомитися з необхідним обсягом відповідної інформації. До того ж, після обрання мене Головою Верховної Ради Кравчук старанно та наполегливо вивчав економічні питання — аби ухвалювати рішення, Кравчук мусив знати суть справи.

Але (як Кравчук вже зазначав) СРСР у кожному разі був приречений. Проблема якраз і полягала в тому, щоб відшукати механізм, який дозволив би республікам пережити цю неминучу подію з якнайменшими економічними втратами. Процес розриву економічних зв’язків (я про це також згадував, але мушу згадати ще раз) почався ще за радянських часів і ставав дедалі безладнішим. Ми ж, навпаки, намагалися ці зв’язки зберегти. Під час переговорів у Біловезькій Пущі лідери домовилися, що країни СНД консультуватимуться з економічних питань, обговорюватимуть шляхи проведення реформ, узгоджуватимуть власні дії.

Наприклад, Кравчук запропонував на певний час ввести єдину грошову одиницю — перехідний карбованець. Цей захід зробив би не таким болісним перехід до власної валюти. Насправді пропозицій було набагато більше, й практично кожна мала стати темою для подальшого обговорення, для грунтовного аналізу.

Але втілити ці наміри в життя не дала зайва квапливість Бориса Єльцина. Судячи з усього, оточення Бориса Миколайовича швидко переконало його, що Росія з її ресурсами може дозволити собі розкіш не озиратися на інших і не боятися розриву інтеграційних зв’язків. Коли напередодні Нового року, 30 грудня 1991 року, ми вдруге зібралися у Мінську, Єльцин повідомив, що проголосив курс на швидкі ринкові перетворення в економіці. На цілком слушне запитання: а як щодо недавньої домовленості про узгодженість реформ, Борис Миколайович безапеляційно заявив: «Ви повинні слідувати за Росією». Це була серйозна помилка російського президента, від якої невдовзі потерпатиме й очолювана ним країна. Але по Україні ця єльцинська похибка вдарила швидше й болючіше, ставши первісною причиною багатьох наших економічних, виробничих і соціальних проблем.

Саме тому Україна була приречена виправляти ситуацію самотужки. Саме тому Київ змушений був майже одразу заявити про те, що СНД є нічим іншим, ніж формою шлюборозлучного процесу. Саме тому наша держава не бачила сенсу у підписанні цілої низки угод: про статут Співдружності, про економічний союз (до речі, ці документи не підписані Україною до цього часу) тощо. Росія одразу поставила власні інтереси вище інтересів партнерів по СНД. Україна мусила відстоювати позицію, яка випливала з наших національних інтересів.

Біловезькі угоди надали нам шанс цивілізовано, по-християнськи поховати померлу імперію і шанс зберегти напівзруйновані економічні зв’язки. З двох шансів, на превеликий жаль, був використаний лише один…

Після