1 грудня Кравчук був повністю готовий до нового раунду переговорів з лідерами Росії та Білорусії. Звичайно, існували відповідні доробки і в білорусів, і в росіян (у них підготовкою необхідних документів опікувався державний секретар Геннадій Бурбуліс). Представників інших республік ми не запрошували на наші консультації навмисно: чим ширше коло, тим більший ризик нових конфронтацій з Горбачовим, який затято бився за збереження Союзу.
Кравчук вже згадував про телефонну розмову Михайла Сергійовича з канцлером ФРН, яка відбулася вже після грудневого референдуму й під час якої він, зокрема, заявив: «Неприпустимо, щоб незалежність України була використана сепаратистськими силами для відділення. У мене була у зв’язку з цим розмова з Джорджем Бушем. Кравчук закликав його тверезо оцінити ситуацію і діяти таким чином, щоб підтримати стабільність і запобігти розвитку подій, наслідки яких можуть бути надзвичайно тяжкими, у тому числі й для зовнішнього світу… В Україні є дуже активні сили, які хочуть спровокувати повне відділення від Союзу. І Кравчук опинився в ході передвиборної боротьби в їх міцних обіймах…»
Саме так розумів Горбачов події в Україні. Позиція, якої він дотримувався, аж ніяк не стимулювала подальший діалог. Вона радше змушувала нас, глав молодих незалежних держав, ще енергійніше сприяти зміцненню суверенітетів наших країн.
Але біловезькі події не були ні «таємною змовою», ні «заздалегідь підготовленим заколотом», як пізніше напишуть деякі газети. Хоч як дивно це сьогодні звучить, але те, що сталося 7—8 грудня 1991 року, було значною мірою імпровізацією. Безумовно, ми готувалися до нового етапу інтеграції, але попередньої домовленості про підписання якихось документів, тим більше чіткої дати підписання не було. Зустріч у Білорусії була запланована як черговий раунд наших переговорів. Принципова відмінність цієї зустрічі від попередніх полягала в тому, що на неї Кравчук приїхав, озброєний підсумками всеукраїнського волевиявлення. До того ж, уже в статусі Президента: 5 грудня у залі Верховної Ради Кравчук присягнувся на вірність Україні.
Державна самостійність нашої країни міцніла з кожним днем. Протягом кількох діб незалежність України визнали Канада та Польща, Угорщина та Латвія, Литва та Аргентина, Болгарія та Хорватія… Залишалося зробити останній рішучий крок.
За пропозицією білоруського лідера, місцем нашої зустрічі була обрана Біловезька Пуща, заповідник у Брестській області неподалік польського кордону. До грудня 91-го Кравчук там ніколи не бував, натомість багато про Пущу чув: ще з часів Хрущова у біловезьких мисливських угіддях влаштовували полювання для високих посадових осіб, в тому числі й для поважних закордонних гостей. Пуща виявилася справді казковим місцем, але у нас часу на милування краєвидами не було.
7 грудня пізно увечері ми всі зібралися у резиденції «Віскулі»: Борис Єльцин, Станіслав Шушкевич, я, два прем’єри — Володимир Кебіч та Вітольд Фокін, а також російський держсекретар Геннадій Бурбуліс. За вечерею вирішили офіційні питання відкласти на ранок. О десятій 8 грудня ми сіли за стіл переговорів. Повністю описувати ті події не бачу сенсу. Зупинюся на ключових, з моєї точки зору, епізодах. Безумовно, усі присутні знали про підсумки нещодавнього референдуму в Україні. Але Кравчук вважав принциповим якнайширше ознайомити своїх колег із переговорного процесу з тим, що відбулося у нашій країні кількома днями раніше. Незабаром Кравчук пересвідчився, що не помилився. Навіть не очікував, що росіяни та білоруси будуть настільки вражені результатами голосування, особливо у традиційно російськомовних регіонах — у Криму, на Півдні та Сході України. Те, що переважна більшість неукраїнців (а їх кількість у республіці становила близько 14 мільйонів) настільки активно підтримала державну незалежність, виявилося для них справжнім відкриттям.
Це, як на мене, й стало поворотним моментом складної зустрічі. Саме тоді ми всі підсвідомо відчули, що сьогодні буде вирішено подальшу долю Союзу. Єльцин нічого не говорив, але дивився на мене вичікувально. Дуже красномовним був і погляд Шушкевича. Тоді Кравчук запропонував перейти до безпосереднього обговорення майбутньої угоди й ознайомив присутніх з розробками моєї команди. Обговорення, що тривало більше двох годин, виявилося бурхливим і важким. Як завжди буває в таких випадках, з’явився камінь спотикання: чи мають три держави право приймати рішення про розпуск Союзу, якщо створений він був за участю більшої кількості країн? Після довгих дискусій і консультування з правниками ми врешті знайшли компроміс.
Далі робота пішла веселіше. Участь у обговоренні брали всі, роль добровільних «писарів» узяли на себе Кравчук і Бурбуліс. Коли тяжка праця була завершена, всі ми відчули велике піднесення. Кравчук пригадав, як геніальна Ліна Костенко напередодні грудневого референдуму з палким словом звернулася до земляків: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!» Коли Кравчук дивився на ці кілька аркушів паперу, на яких ще й чорнило не висохло, Кравчук починав усвідомлювати: ми не лише уклали угоду. Ми щойно написали новий розділ історії.
У першому абзаці документа, підписаного керівниками Білорусії, Росії та України, зазначалося: «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».
Але ми повинні були рухатися далі. Звичайно, необхідно було поінформувати Горбачова, хоча зі зрозумілих причин повідомити президента СРСР добровільно ніхто не зголосився. Колегіально вирішили доручити це вельми делікатне питання Станіславу Шушкевичу, як господарю зустрічі. Бориса Миколайовича ми уповноважили безпосередньо поговорити з Михайлом Сергійовичем у Кремлі 9 грудня.
Раптом Єльцин запропонував зателефонувати президентові США Джорджу Бушу і повідомити його про наші переговори та їх наслідки.