і мистецтва, формування правових відносин тощо). Внаслідок феодальної роздробленості відокремилась північно-західна частина Київської Русі. Вищий, ніж у Київській Русі, розвиток продуктивних сил, пожвавлення обміну та торгівлі, економічних зв'язків між окремими землями, політичних відносин, особливо внаслідок посилення визвольної боротьби проти чужоземних загарбників, — усе це стало основою створення української народності. Водночас формувались єдина культура, мова і загальні риси побуту української народності. Щоб зберегти себе як етнічну єдність, українському народові довелося боротися проти татаро-турецьких, польських, литовських, угорських загарбників і російського царату. Територією формування української народності були Київська, Переяславська землі, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Чернігівська та Сіверська землі. В основу мови української народності було покладено середньодніпровські діалекти.
За часів феодальної роздробленості виник етнічний та історико-географічний термін "Україна", який згодом став власною назвою південно-західних земель. Вперше назва "Україна" вживається стосовно великої території Наддніпрянщини в 1187 р. в Київському літописі про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Той же Київський літопис у 1189 р. називає Україною Галицьку землю. Відтоді назва "Україна" вживається в літописах паралельно з назвою "Русь", "Руська земля". У ХУ-ХУП ст. назва "Україна" вживається в багатьох українських офіційних документах, мемуарах, художніх творах, народних думах і піснях. Так, широко відомими в XVI ст. були пісні "Засмутилась Україна", "Дума про Івана Вдовиченка-Коновченка", де йшлося про "славну Україну", і "Пісня про Байду", який мав "стати паном на всю Україну".
Представники третьої концепції — радянські історики Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков та П. Толочко — вважають Київську Русь спільною етнічною основою російського, українського і білоруського народів. Радянська історіографія засуджувала концепцію М. Грушевського, його школи, інших українських істориків, відкидала твердження, що українська народність бере початок від слов'янських племен антів, виступала проти положення, що Київська держава була створена українською народністю, називала її спільною колискою росіян, українців і білорусів.
Проблему формування української народності можна дослідити тільки комплексно, на основі наукового аналізу з використанням нових матеріалів з археології, історії, антропології, етнографії.
Підбиваючи підсумки, зауважимо, що наприкінці XIV — на початку XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі; Закарпаття було під владою Угорщини, Буковина — під владою Молдови, Чернігівська земля з 1503 р. належала Московській державі, Північне Причорномор'я — Кримському ханству. Проте незважаючи на несприятливі історичні умови в Україні інтенсивно розвивалася економіка, відбувалися соціально-політичні зміни, подальший розвиток української культури, формувалась і розвивалась українська народність.
Література
Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997.
Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.
Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.
Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. — К, 1995.
Костюк Г. Сталінізм в Україні (генеза і наслідки). — К, 1995.
Кравчук М. Українські січові стрільці. — Івано-Франківськ, 1998.
Крип'якевич І. П. Історія України. — Львів, 1990.
Культурне відродження в Україні. — К, 1998.