транспортне машинобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80% вчених, інженерів, техніків. Значна увага приділялася фундаментальним дослідженням. Головне місце в НДДКР належало виготовленню нових видів продукції, поліпшенню їхньої якості. У зв'язку з "холодною війною" значна частина коштів витрачалася на воєнні цілі. Структуру витрат на НДДКР у 1970 p. характеризують такі дані:
Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Якщо їх частка у ВНП економічно розвинених держав світу у передвоєнні роки становила в середньому 15,4%, то в 1970 p. вона досягла в Японії — 29, ФРН — 24, Великобританії — 21, Франції — 26, США — 14%. США втратили перевагу в сфері капіталовкладень у господарство. У 1950 p. рівень їх в Японії, Великобританії, Франції, ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж у США, а в 1972 p. перевищував їх на 48%.
Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У 60-х роках переважали інтенсивні чинники розвитку економіки (51—67%). Основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини, обладнання становили 74% валових капіталовкладень у господарство, в обробній промисловості — 81 %. У ФРН це співвідношення становило відповідно 78 і 82 % Третина цих коштів йшла на впровадження засобів контролю за виробничими процесами, інформації, управління.
Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину. У 1968 p. частка їх у структурі всіх капіталовкладень становила в США— 76,6 %, ФРН — 56,6, Франції — 53,3, Великобританії — 61,2 %.
Важливим структуротворним чинником було зростання рівня концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізації.
У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і приватний сектори. Головними формами організації бізнесу є власна справа, товариство, корпорація. За кількісними характеристиками перші дві форми в 50—60-х роках становили 80—90 % всіх підприємств, але їх частка в промисловому виробництві не перевищувала 10—20%.
У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Цей процес охопив великі корпорації. Так, у США у 1968 p. втратили самостійність 12 компаній з капіталом понад 250 млн дол. Визначальним чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів.
У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала конкуренції, особливо з американськими монополіями.
У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпорацій. Особливо швидко вони утворювалися в обробній промисловості:
Зросла кількість міжнаціональних монополій, в яких об'єднувалися капітали різних економічно розвинених держав: "Ройал датч-Шелл", "Юнілевер", "Агфа-Геверт", "Данлоп-Піреллі". Укладалися угоди про співробітництво між монополіями різних країн.
У багатьох економічно розвинених країнах великим власником була держава, їй належало 15—25% національного багатства країн. Держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції та послуг. Так, у 1970 p. частка держави у виробництві ВНП становила у ФРН 35 %, Італії — 37, Японії — 21, США — 10,2 %. Однак у США державі належить провідне місце серед економічно розвинених країн щодо закупівлі в національному продукті (31—32%), у споживанні промислових товарів і послуг. Так, у 1968 p. держава придбала 87% продукції авіаракетної промисловості, 40% радіоелектронної апаратури, 35% виробництва чорної і 22% кольорової металургії.