Радянські партизани на Україні. Незабаром після нападу Німеччини функціоне-
ри комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини.
Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Крем-
ля. Оскільки радянське підпілля розвивалося повільно й не досягло великих ус-
піхів у 1941 та на початку 1942 р., у травні 1942 р. Центральний штаб партизанського
руху в Москві провів його реорганізацію. Через місяць було утворено Українське пар-
тизанське командування на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Тимофієм
Строкачем. Після перемоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізува-
лася діяльність радянських партизанів, особливо в безлюдних багнистих районах
Білорусії.

На Україні, проте, радянські партизани за своїм значенням так і не дорівнялися
до Білорусії. Велика частина відкритих теренів України не була придатна для ве-
дення партизанської війни. А на Західній Україні, де міцно закріпилася ОУН, дії ра-
дянських партизанів не мали народної підтримки. Тому більшість їхніх операцій об-
межувалася частиною Волині та Полісся.

Радянські партизани поставили собі завданням руйнувати німецькі комунікації
(особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала поста-
чанню фронту німецькими підкріпленнями), сковувати німецькі війська, в яких від-
чувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу
ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбле-
ною тактикою радянських партизанів (а також УПА) було проведення далеко-
сяжних рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих
недоступних районів Полісся та Волині. Радянські партизани часто вступали у су-
тички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід і підірвати базу підтримки.

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак,
Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліс-,
сі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки

зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців.
Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила
основного свого воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикар-
патті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне
психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забез-
печити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Радянські автори не вагаючись пишуть, що радянське підпілля на Україні яв-
ляло собою масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але,

Селяни Сумщини вітають радянських бійців. Вересень 1943 р.

за їхніми ж даними, українців у лавах радянських партизанів, без сумніву, було не-
пропорційно мало. Складаючи майже 80 % населення, українці, проте, становили
тільки 46 °о бійців п'яти найбільших з'єднань радянських партизанів на Україні
(й лише одну третину з'єднання Ковпака). Росіяни ж складали непропорційно ве-
лику частку —37 °о. У деяких радянських працях стверджується, що кількість ра-
дянських партизанів на Україні сягала аж 250 чи навіть 500 тис., у той час як інші
називають цифру близько 50 тис. Західні спеціалісти звичайно тримаються остан-
ньої цифри. Так чи інакше, зображення радянськими істориками партизанського
руху як масової патріотичної боротьби українського народу проти німців не від-
повідає дійсності, як і аналогічне твердження націоналістів щодо масштабів діяль-
ності УПА. Під час війни величезна більшість населення України лишалася політич-
не нейтральною, більше дбаючи не про оріанпац'ю опору, а про те, щоб якось ви-
жити

ОУН і нацистська Німеччина

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР,
розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення незалежної україн-
ської держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко
не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб слу-
жити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку ін-
тегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не
мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися
війною й поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула
використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хистких стосунках
між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців іс-
нувала різка розбіжність поглядів на ОУН: абвер (військова розвідка) на чолі з
адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за
співпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із
презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж
німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхувалися на
проблему: яку фракцію підтримати — відносно поміркованих, але слабших мельни-
ківців (ОУН-М) чи діяльних, чисельніших, але непокірних прибічників Бандери
(ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво
двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українсько-
го народу.

В результаті співпраці між німцями та ОУН