Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтеграль-
них націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці «Нахті-
галю») пішла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирішивши без узгод-
ження з німцями проголосити ЗО червня 1941 р. встановлення у щойно захопленому
Львові української держави. На посаду прем'єр-міністра було обрано близького со-

ратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУН-Б розрахо-
вувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом як
із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення.

ОУН-Б не лише обійшла німців, а й спробувала (і спочатку не без певного успі-
ху) переконати спантеличене українське населення, що дії бандерівців опираються
на підтримку Берліна. Шляхом різних маніпуляцій вона добилася від старого, при-
кованого до ліжка митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошення
української державності. Хоч ОУН-Б й не дуже помилилася, передбачаючи нерішу-
чу реакцію німецького військового командування, проте вона цілком прорахувалася
щодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише через кілька днів після
проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в'язниці Бандеру та його
прибічників. Тим часом ОУН-М, яка всіляко уникала антагонізмів із німцями, по-
квапилася скористатися невдачею суперника. Втім через кілька місяців вона також
зіпсувала стосунки з нацистами.

У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН за-
планували — знову без їхньої згоди — організувати й контролювати місцеву адміні-
страцію в новозавойиваних частинах України. З цією метою вони зібрали близько

2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-Б, й розділили їх на похідні групи, давши
тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали
виявляти в кожному населеному пункті національне свідомих українців, створюючи
навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців
для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливо-
сті молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони бо-
ротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало
вбивство двох провідних членів ОУН-М Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у
вересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-Б. Після
цього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двох фрак-
цій ОУН стали звичайним явищем.

Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися
й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно
ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влашто-
вували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні кол-
госпи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали
врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а ро-
бітники самі налагоджували роботу на заводах.

Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили ЗО-ті роки, й про-
водити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих.

3 релігійним відродженням постали питання церковної політики. Православна церк-
ва на Волині розкололася на дві — автономну та автокефальну, які згодом пошири-
ли свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною й, не
пориваючи зв'язків із московським патріархом, виступала за церковну автономію
України, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Інша ж
відродила деякі традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви)
20-х років, виступаючи за незалежність українського православ'я й залучаючи до
свого лона національне свідомих українців. *

По всій Україні з'явилося понад 100 некомуністичних газет. У великих містах,
особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Ро-
билися навіть спроби формування політичної організації. У жовтні 1941 р. члени
ОУН-М, які щойно влаштувалися в Києві, виступили з ініціативою створення (в ос-
новному із східних українців) Української Національної Ради, сподіваючись, що
вона стане центральним урядовим органом України. Організації цивільного населен-
ня з'явилися також у Харкові та Дніпропетровську. Словом, у міру розвалу радян-

ської влади відбувалося стихійне зростання громадської, культурної та господар-
ської діяльності українців, яких живили надії на те, що німці от-от мають встановити
українську державу.

Проте нацисти плекали інші плани. Роздратовані тим, що інтегральні націона-
лісти не зробили належних висновків із придушення спроби ОУН-Б встановити
ЗО червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація, яка прийшла
на зміну військовим властям, вирішила повторити цей урок з більшим притиском.
У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних
груп ОУН-Б. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУН-М, зосередивши
удар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членів
ОУН-М, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське
слово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконува-
ли вказівки німців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Во-
лодимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національне сві-
домих українців. Інтегральні націоналісти пішли в підпілля;