на однакових засадах, надається лише тим дворовим людям, які до обнародування указу 2 березня 1858 p. самі особисто користувалися польовим наділом або, по влаштуванні до поміщика в послуження чи то на господарську посаду, не переставали користуватися наділом або ж нести і відрядну повинність при обробці орних ланів". Усі інші дворові селяни польовими і присадибними землями не наділялися. За законом вони зобов'язувалися за надану їм особисту волю протя-гом двох років сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо з тих чи інших причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутися їх достроково, навіть всупереч їх бажанню. Із закінченням дворічного строку усі дворові селяни звільнялися "від будь-яких зобов'язань щодо їх власників" і, незалежно від віку, стану здоров'я та строку служби у поміщика, відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і, взагалі, без будь-якого винагород-ження. Це означало, що сотні тисяч людей було просто кинуто напризволяще, без засобів до існування.
Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних власників, у кожного з яких, згідно з даними 10-ї ревізії, налічувалося менш 21 ревізької душі та обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевлас-ників належали ті поміщики, які мали: в південних губерніях — менше 75 душевих указних наділів, в лівобережних — до 50 наділів вищого розряду, в правобережних — менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо на 19 лютого 1861 p. останні нею не користу-валися; вони звільнялися від прирізки землі селянам навіть й в тому випадку, коли їх наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості; нарешті, за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне відомство. Хоча після закінчення дво-річного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселя-тися на казенні землі, практично реалізувати це право було дуже важко. Переселятися було дозволено тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин в мало-земельних повітах і 15 десятин — в багатоземельних. В Україні таких сіл було мало; для переселення ж у віддалені райони країни у селян дрібнопомісних власників не було коштів.
Фабричні селяни (так називалися селяни, що відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше ніж через два роки від дня оголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли вику-пити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.
Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних селян. Згідно з спеціальним положенням від 26 червня 1863 p. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, що зна-чився за ними у табелях поземельного збору податків. В тих селах, де такого табелю не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селя-нин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закріплю-вався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, встановлених для колишніх поміщицьких селян.
Розробка проектів законів про державних селян затягнулася на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863—1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були видані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державного майна і під-порядковувалися в адміністративному відношенні загальним гу-бернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За іншим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювалися в основному ті землі та угіддя, що знаходилися в їхньому користуван-ні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладали-ся щорічним державним оброчним податком, розмір якого в бага-тьох місцевостях України збільшувався на 10—15%. Стоячи на варті фіскальних інтересів держави, закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було.
Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні поля-гала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними ко-місіями (цю суму селяни повинні були вносити у скарбницю "в постійному і незмінному розмірі" до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Південної України були переведені на обов'язко-вий викуп лише законом 1886 p. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку бі-льшість удільних та державних селян знаходилася у проміжному стані між тимчасовозобов'язаними і селянами-власниками. Зберіга-лося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинно-стей (перш за все сплати оброчного податку), які прирікали їх на розор та пригноблення.
Отже, скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що протягом усього пореформеного періоду зберігалися значні відмінності в правовому становищі різних груп селян. На правовий статус селянства впливали також положення інших ре-форм. Так, після запровадження земств в губерніях Лівобережної