Оце переселення не української людності у Харків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX ст. Новоприхожі гості опанували містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харків, захищали його і положили початок його промислам, торгівлі і культурі. “Воля”, котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширення торгівлі, нові фабрики і заводи, військо, де широко панувала русіфікація, школи, де зовсім не допускали рідної української мови,— все це ще більше поширило русіфікацію Харкова. Але все-таки треба сказати, що українська стихія серед харківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів. |

Напочатку XIX ст. Харків ще був українским містом, бо його населення у своїй більшості зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у 30-ті роки) справлялося у Харкові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харкові міщане й селяни розмовляли чистою українською мовою, мали й український побут й трималися українських звичаїв. Тримався цей побут і на Панасівці, і за Харковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівку та інші колишні слободи.

Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народна великоросійська мова, а в центрі і серед панства та інтелігенції взагалі панував руський літературний язик. І у кінці 70-х років XIX ст. Харків був куди більше русіфікований, ніж його повітові міста або сусідня Полтава.

А все-таки за переписом 1897 р. 25 % харківського населення признали себе українцями (45092 чол., з них 23430 чоловічого, 21662 жіночого полу), а 58 % признали себе великоросіянами. Навіть можна думати, що в дійсності людей українського походження було у Харкові значно більше, бо серед його населення родом з Харківщини було 96 тисяч, а з Полтавщини — 5 тис., з Київщини — 4,5 тис., з Катеринославщини — 2,5 тис., з Подолії — 1,5 тис., усього з українських губерній 110 тис., і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все-таки здається, що немало з українців просто не признали себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а інші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе руськими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього нижчі стани суспільства — військові, залізничні та домашні службовці, сільськогосподарські торговці. А коли так, то не можна казати, що навіть напочатку ХХ ст. Харків за складом свого населення був чисто “русским” містом.

Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.

На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у ці ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли наблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою.

Одни почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харкові на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету.

До цього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на цій ниві. Він з самого початку свого—

працювати на користь тієї країни, де він був заснований, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Треба добре пам'ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам'ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі майже 200 років свого існування багато зробив для України: для пізнання її землі, її населення; і можна тільки висловити бажання, щоб тепер - у добу української незалежності — праця університета у цьому напрямку поширювалася.

Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова, Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З професорів Харківського університета вийшов і один із славетних поетів Украйни — П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором університета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка “Пан та собака”, де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочка Гулака-Артемовського читалася з такою ж великою утіхою, як і “Енеїда” Котляревського, і багацько народу знало ті байки напам'ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський додає до цього, що твори Гулака будили