Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Чому саме бароко стало стилем мазепинської доби?

Відповідь на це дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі згідні, що мазепинське бароко дало оригінальну й блискучу синтезу західноєвропейських барокових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов'язані і з мурованими церквами княжої доби, і з народною дерев'яною церковною архітектурою.

Часи Руїни були малосприятливі для ідеї II Єрусалима, але вона відроджується в добу Мазепи й набуває великої популярності на Україні. Її знаходимо навіть на Запоріжжі. Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме в цих роках осягає свого найбільшого політичного успіху – з'єднання Лівобережної й Правобережної України під гетьманським регіментом. Здійснилися прагнення попередників Мазепи – гетьманів П. Дорошенка й І. Самойловича; мрія цілого покоління українських патріотів була втілена в життя. Відновлена була велика держава Богдана Хмельницького. Це підносило престиж України і значення Києва, як її стародавньої столиці й духового центру Східної Європи.

Творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи – емансипації від Москви, в ім'я відновлення державної незалежності України. Матеріально і духовно козацько-гетьманська Україна була готова до цього зриву. Але вона ще не була готова до його успіху й перемоги. І поразка Мазепи в українсько-московській війні була великим ударом не лише для української політики, але й для української культури. Щоправда, вона пережила катастрофу, і ще довгі десятиліття гетьманська Україна жила тим ідейно-культурним капіталом, що його залишила мазепинська доба. Але це була тільки спадщина, хоч багата і блискуча. Для творення нових духових і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріальних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духового клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий.

Висновки

Отже, кінець XVII ст. був надзвичайно важким періодом в українській історії через внутрішні міжусобиці та зовнішню агресію з боку сусідів (поляків, московітів, татар і турок). Українці зазнали величезних людських, соціально-економічних, політично-військових втрат, що могли, врешті-решт, призвести до незворотних процесів.

Науковець Р. Шуст свідчить: "Ставши гетьманом, Мазепа прагнув об'єднати в єдиній державі всі українські землі – Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержувала нові права та привілеї".

Таку внутрішню політику І.Мазепи щодо створення міцного підґрунтя гетьманської влади позитивно оцінив відомий історик Л.Мельник: "З метою створення спадкової "родової" козацької верхівки Мазепа зміцнює й усталює започатковану ще за Самойловича традицію формування верстви військових, бунчукових товаришів. …Гетьман також дбає, щоб новий старшинський стан – землевласників став більш культурним, цивілізованим. За його сприяння старшина посилає своїх синів до Київської академії, колегіумів, за кордон на навчання. З цією ж метою Мазепа закликає до себе на службу чужоземних дворян. Цілеспрямованою становою політикою вже на початку 90-х років XVII ст. гетьман Мазепа зміцнив свою владу, а відтак і державний суверенітет Гетьманщини. …Велика заслуга Мазепи полягає також у тому, що сприяючи створенню стану старшин-землевласників як основи гетьманської державності, він тим самим забезпечив (навіть після своєї поразки) майже 80-літнє подальше існування Гетьманщини…".

Попри негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо), народне господарство розвивалося. В другій половині XVII-першій чверті XVIII ст. збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема, тютюну, льону, коноплі. Сталися зрушення в системах обробітку ґрунту. Нові явища особливо виразно виявились у мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Саме поява та функціонування мануфактур активно впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними – буржуазними.

Розвивалася також і національна культура, хоча з 1690 р. значна частина книг, надрукованих чи написаних у "Малоросії", була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах тощо), скоротився друк українських книжок, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до "інородців" державної цензури. Одночасно відбувалося "перекачування" інтелектуального потенціалу українців у Росію. Українська Церква підпала під значний вплив Московської патріархії, що не раз викликало невдоволення й протести не тільки серед місцевого духівництва, а й серед широких кіл простих селян.

Разом з тим, опора переважно лише на одну верству (козацьку старшину) тогочасного українського соціуму викликала супротив і неприйняття цієї політики у рядового козацтва, міщанства і селянства.

Література

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.,