Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший – перша половина 1690-х років; другий – початок XVIII ст. – був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь – у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинського походження – з'являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціаторів та організаторів його різними пільгами економічного й правового характеру.

Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловості, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, розміщення коло нього слободи (чи хутора) – звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов'язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловості того часу.

Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловості на Гетьманщині в кінці XVII – на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.

А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловості, які вимагали й спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед селітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережної України [23].

Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловості, пов'язані насамперед з внутрішнім ринком – скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво). Вони з'являються на півночі Лівобережжя – здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніжинському – досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт – все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи.

У добу Мазепи існували й розвивалися також інші галузі промисловості. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець і великий аматор гарматної справи, багато зробив для розвитку ливарництва на Україні. Гетьман дуже протегував відомим гарматним майстрам ("військовим людвисарам") Йосипові й Карпові Балашевичам, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням.

Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловості. Папірні на Гетьманщині, які здебільшого належали єпископським кафедрам та монастирям, виробляли папір високої якості, іноді з гербом Гетьмана на філіграні (папірня Чернігівської кафедри в 1705 р.).

У зв'язку з широкою будівельною діяльністю Гетьмана, зростає виробництво цегли, а також вапна (на вапнових майданах коло Новгорода-Сіверського).

Ростуть у ті часи й інші галузі української промисловості (текстильна тощо). Скрізь видко велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціативу, керівництво й піклування гетьмана Мазепи.

2.2. Соціальні відносини

2.2.1. Козацька старшина

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

Насамперед це позначилося на старшинському землеволодінні. Старшина запопадливо освоює ще вільні (так звані "вільні військові") і вже не вільні (наприклад, належні до міста) землі. Процес мобілізації землеволодіння знаходить собі завершення в концентрації маєтків в руках окремих старшинських фамілій. Поширюється загальна площа старшинського землеволодіння, яке поступово перетворюється із звичайного раніше володіння "до ласки войсковой" на "зуполне" володіння (тобто повну власність). Уряд сприяє цим прагненням старшини.

Логічним наслідком цього було цілковите злиття старшинського землеволодіння з шляхетським, яке так чи інакше збереглося від польських часів. Існування нехай порівняно нечисленних, але досить значних володінь на звичайному шляхетському праві поруч з незрівнянно більшою масою нових володінь, які хоч фактично і були в повному розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її повною власністю, свідчило про те, що процес станового оформлення старшинської верстви до гетьманства Мазепи ще не був завершений. Однак саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне старшинське володіння, яке чимраз більше набуває характеру шляхетського "вічистого" володіння [23].

Джерела нагромадження старшинського землеволодіння в кінці XVII – на початку XVIII ст. були різні. Спадщина, падання гетьманської (або полковницької) влади, нерідко стверджене царською владою, "займанщина" (хутори й "слободи"), "скупля", сплати за борги або за провини, леґації (особливо характерні для монастирського землеволодіння) – ось основні джерела земельного володіння старшини й монастирів. Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне зростання кожного з них створює яскраву картину мобілізації землеволодіння.

Насамперед надзвичайно збільшується надання маєтків старшині й духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато