Вже в перші дні й місяці свого гетьманування Мазепа видав низку універсалів, які або стверджували старі володіння (це була звичайна форма при обранні нового гетьмана), або створювали нові з фонду так званих "вільних військових" маєтностей, як тих, що були й раніше в безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду, так і допіру конфіскованих у родичів та прибічників Самойловича. Щедре роздавання земельних універсалів за перші роки гетьманування Мазепи (1687-1689) пояснюється головне тим, що новому гетьманові треба було віддячити своїм посібникам або взагалі забезпечити собі якнайширше коло прихильників серед старшини.

Друга хвиля падання земель Мазепою припадає на період 1699-1701 рр. Вона пов'язана була, очевидно, з дальшим зростанням старшинської верстви, яка мала тепер змогу наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні й політичні вимоги, особливо в умовах ліквідації турецької війни і підготовки до нової війни – зі Швецією.

Нарешті, в третій раз надавання маєтків гетьманською владою посилюється в останні роки гетьманування Мазепи (1706-1708), мабуть, у зв'язку з тим складним політичним та економічним станом, в якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи.

Загалом за час гетьманування Мазепи було надано старшині, монастирям і частково великому купецтву сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів посполитих. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де в 1729 р. було 4 252 селянських двори (крім того, стверджено було володіння 14 селами, де в 1729 р. лічилося 830 дворів) [23].

Дуже поширюється за часів гетьманування Мазепи "скупля" земель старшиною (і монастирями). В руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї скуплі, а з другого боку – та політична й адміністративна влада, яка давала старшині змогу, часто-густо під виглядом купівлі, всякими правдами і неправдами привласнювати собі землі посполитих і козаків. Звичайна формула купчих актів – продаж "вольне, а не примушене" – яскраво свідчить про справжній характер цієї "скуплі".

Подібне значення мали так звані "слободи" (і взагалі старшинська "займанщина"). Селянство, уникаючи "підданства", змушене було йти на слободи, де воно протягом кількох (звичайно 3-5) років користувалося значними пільгами у відбуванні "підданських" повинностей. У цих слободах осідали також вихідці з Правобережної України, з Білоруси, навіть з Московщини. Коли минали пільгові роки, населення "слобод" потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи.

Однак утворення слобод відбувалося в умовах боротьби серед самої старшини за підданські робочі руки. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, що, власне, й мала можливість заводити слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобод відбувається коштом чималого зменшення її власних "підданих".

Отже, політика українського уряду щодо слобод була подвійна. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобод (такий дозвіл був обов'язковий, хоч на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що утворення нових слобод нерідко шкодило старим старшинським володінням.

Але землеволодіння й сільське господарство були не єдиним джерелом фінансового нагромадження козацької старшини. Велику увагу приділяє старшина різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел як грошового, так і маєткового нагромадження. Але в кінці XVII ст. створюються більш сприятливі умови для української торгівлі – і зовнішньої, і особливо внутрішньої. Зокрема старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, головне – експортній [23].

Величезні прибутки давали старшині різні фінансові операції, зокрема відкуп індукти, а головне "оренди" – горілчана, тютюнова й дьогтьова. У цих операціях брала участь і генеральна, і рядова старшина, і чоловіки, і навіть жінки.

Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі Гетьманщини.

На ґрунті цих економічних досягнень старшини в кінці XVII – на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви.

Чимало представників вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена М. Миклашевського, миргородського полковника Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горленка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями.

Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII ст., помічаємо ще одне й дуже цікаве явище – пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ. Починаючи з 80-х років XVII ст., великі землевласники південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне в Стародубівському полку. З давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і син його Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули собі значні володіння ще й у Стародубівському полку. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини.

Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльності. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції.

Була ще