Процес концентрації старшинських маєтків ("добр") йшов у супроводі концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема урядів – генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції.

Саме в цей період створюється старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський – стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович – переяславським полковником з 1692 до 1706 р., Дмитро Горленко – прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів [23].

Іноді полковницькі уряди фактично передавалися як спадщина від батька до сина. Так було з тим же прилуцьким полковництвом, коли, після смерті Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І. Стороженка, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син його Юхим в 1698-1704 рр.).

У зв'язку з тим зростає обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим господарем свого полку.

Особливо характерним у процесі консолідації української старшини в кінці XVII – на початку XVIII ст. було юридичне оформлення "знатного військового товариства". Знатне військове товариство існувало на Україні і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кінці XVII – на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична сила її.

До кола знатного військового товариства входили і старшинські уряди – генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший "знатний військовий товариш" міг і не займати в даний момент якогось уряду ("знатные особы, которые урядов не имеют" – 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. "Старші" знатні військові товариші – це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, "молодші" знатні – здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціального значення і політичного впливу "молодших товаришів". Про це свідчать, між іншим, "Коломацькі статті" 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича) [23].

Саме в ці часи з'являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини – "бунчукове товариство". Це й було "знатне військове товариство", звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов'язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало "під гетьманським бунчуком" і "обороною", судилося тільки Генеральним судом. Прийняття "під бунчук" бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи "бунчукове товариство" оформилося як вищий шар козацької старшини.

Поруч з тим в полках з'являється "значкове товариство" ("под значком полковим"), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку привілейовану старшинську групу.

Знатне військове товариство і особливо його верхівка – бунчукове товариство – це була старшинська аристократія Гетьманщини в кінці XVII – на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках "добра" й "уряди", а разом з тим – всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні. У цих колах поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають плани перевороту 1687 р. і змовницькі плани старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.

2.2.2. Козацтво

Становище козацтва, навіть тієї його частини, яка безперечно лічилася в козацьких реєстрах (чи "комнутах"), в кінці XVII – на початку XVIII ст. було досить важке. Формально козацькі "права" й "вольності" зберігалися й завжди визнавалися українським і московським урядами, але фактично за Самойловича та Мазепи інтенсивно йшов процес зубожіння козацької маси й визиску її старшиною, монастирями й багатим купецтвом. Козацтво і в поході, і вдома перебувало в залежності від своєї старшини (урядуючої), яка мала повну можливість, під виглядом "звиклої послуги" або "датків"