Дуже поширюються на кінець XVII ст. такі форми опору нижчих верств людності, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у підсусідки, вихід на "слободи" тощо.

Хоч становище і рядового козацтва було нелегке, проте права і вільності козацькі боронили від загрози неминучого підданства. Тому під час Кримського походу 1687 р. чимало посполитих пішло до козацького війська. Однак після походу ці "новики" (нові козаки) були повернуті до підданства [23].

Якщо перехід посполитих у козаки викликав такий спротив з боку державців і уряду, то ставлення їх до "підсусідків" і слобожан було трохи інше.

Перехід у "підсусідки" дуже зростав у кінці XVII – на початку XVIII ст. З одного боку, зубожіння селянства, з другого боку, утиск старшинської влади примушували багатьох посполитих кидати своє господарство й переходити у "сусіди" до інших, заможніших господарів – старшини, духовенства (монастирів і світського), козаків і навіть заможних посполитих. Були випадки (наприклад, у Стародубівському полку), коли й заможні посполиті продавали свої двори, ґрунти й поля козакам, ставали їх "підсусідками".

Звичайно, це порушувало різноманітні інтереси, насамперед державного скарбу (який втрачав своїх платників податків), а ще більше – середньої та дрібної старшини, "піддані" якої воліли переходити в підсусідки до багатих державців (старшини й монастирів). Отже, уряд мусів боронити інтереси фіску або цілої старшинської верстви проти окремих великих державців.

Перехід у підсусідки набув настільки широких розмірів, що 1701 р. Гетьман наказав усіх посполитих, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму господарстві, повернути знов у поспільство.

Багато посполитих і навіть козаків переходять жити на "слободи". Хоч звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми зайшлими, "лезними", але фактично "слободи" заселялися здебільшого місцевою людністю, яка воліла хоч ненадовго вибитися з підданства. Зрозуміло, що осадження слобод було приступне тільки великим землевласникам – старшині й монастирям. Однак це нерідко зачіпало інтереси інших державців, які втрачали своїх "підданих", і державного скарбу, який втрачав своїх платників податків.

В кінці XVII – на початку XVIII ст. дуже поширюється масове переселення селянства, козацтва й міської бідноти до Слобожанщини, суміжних повітів Московщини і особливо на Правобережжя [23].

У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (слід пам'ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало "купами" на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького й миргородського полковників була скерована на те, щоб затримувати цих переселенців. Велика роль у приборканні цього руху належала охотницьким полкам.

Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється в кінці 1680-х років. Є багато даних про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687-1689 рр. Уряд не тільки перешкоджав цим втечам, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. В 1691 р.

В останніх роках XVII – на початку XVIII ст. всі полковники південного Лівобережжя повідомляють Гетьмана про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку посполиті й козаки розпродують свої ґрунти і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович. Навіть у далекому Чернігівському полку якось зібралася велика "купа" втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.

Та особливих турбот завдавали гетьманському урядові і місцевій адміністрації часті розрухи, в яких виступали посполиті, міська біднота й козаки проти державців – світських і церковних (монастирів) і заможного купецтва. Ці розрухи здебільшого мали локальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоч немало було окремих заколотів і в північних полках. Але ці заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирають грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема такий характер мали розрухи влітку 1687 р.

Сучасники – українські (козацькі літописці) і чужі (європейська преса) – та й пізніші дослідники звичайно зв'язують ці розрухи з усуненням гетьмана Самойловича. Проте немає сумніву, що вони вибухали незалежно від подій на Коломаку, хоч, ясна річ, ті події не могли не сприяти поширенню заворушень. Заколоти почалися майже одночасно в кількох полках південної Гетьманщини. У Гадяцькому полку в 20-х числах липня селяни м. Лютенки "розшарпали худобу" гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни с. Русанівки захопили в околицях м. Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, що їздили до гути по скло, і "на смерть позабивали і, на купу тела их зложивши, дегтем поливши, сеном накидали и, вози на верх склавши, тела их попалили".

Наприкінці липня розрухи охопили майже все південне Лівобережжя – полки Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський.

Найбільші розрухи були в Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові та ін. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців [23].

Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся до приборкання розрухів. Вертаючи з Коломака, Гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, ще відряджені князем Голіциним смоленські полки (піхота й кіннота). Крім того, Гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687