Хоч розрухи 1687 р. були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 р. в Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства й козацтва. Більших розмірів набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 р., після другого походу на Крим.

Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські "милості" (на Україні пішли були чутки, що в зв'язку із справою Голіцина Мазепа попав в "опалу").

Окремі заворушення були в 1693 і особливо в 1694-1696 рр. Заворушення в козацькому війську виникали й пізніше. Сучасник, львівський міщанин Домінік Вільчек, сповіщав 24 серпня 1695 р. короля Яна III про "неймовірні бунти серед козацтва". В 1696 р., під час походу, вибухнуло повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Такі заколоти бували і пізніше.

Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запоріжжі. Особливо великі заворушення були там в 1691 р. У 1700 р. в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями й сердюками. Багатьох було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали бочки з вином та медом і порозсипали сіль.

У 1701-1702 рр. Запоріжжя виступило проти будування московським урядом фортеці на Дніпрі коло Кам'яного Затону. Запорожці зруйнували салітряні майдани лівобережної старшини на Самарі, забрали казани, воли і т. ін., і вчинили ряд нападів на каравани турецько-грецьких купців, які торгували з Лівобережною Україною і Московщиною.

Ці заворушення й заколоти, що тривали майже до кінця гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже важкою проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не могло бути вжите як поліцейська сила уряду. На воєнному стані козацтво було не завжди, а під час воєнних походів, так частих у тих роках, козаки були дуже далеко від території своїх полків. Головне – серед самого козацтва частішають гострі виступи проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусів або збільшувати наймане (охоче) військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення й збільшувало його невдоволення, або ж мимоволі (й дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. І те, і те неминуче сприяло московському втручанню до внутрішніх справ України. Все ж Мазепа волів збільшувати кількість охочого війська, як кінного (охочекомонного, компанійського), так і пішого (охочепіхотного – "сердюків"). У цих полках було мало "природних" козаків; зате було багато, особливо серед старшини, зайшлого елементу, зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білоруси, Польщі тощо. Сучасники оповідають (1696), що Мазепа тримав у себе "в милости и призреніи" охотницькі полки, сподіваючися на їх слухняність і відданість урядові. Але між козацьким і охотницьким військом завжди був антагонізм, постійні тертя, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. А головне – наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі стації [23].

Напруження соціяльних відносин і загострення соціяльної боротьби на Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких національно-соборницьких планів гетьмана Мазепи. Вони послаблювали становище України супроти Москви й примушували український уряд триматися в орбіті московської зовнішньої політики. Вони спричинилися до того, що Запоріжжя протягом майже цілого гетьманування Мазепи було у гострій опозиції до гетьманського уряду й з великим недовір'ям, а то й одвертою ворожістю ставилося до самого Гетьмана. Наслідком того були такі далекосяжні політичні акції Запоріжжя, як шукання польського протекторату для Січі в 1689 р. або угоди з Кримом у 1690-х роках. Нарешті, всі ці обставини вкупі надзвичайно ускладнювали позицію гетьмана Мазепи на Правобережній Україні й тим самим перекопували стежки до здійснення одного з найголовніших національно-політичних планів Мазепи – об'єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдиній Українській Гетьманській державі. Більше того. Тут, на Правобережжі і, звичайно, на Запоріжжі зростають настрої і плани, дуже небезпечні і особисто для гетьмана Мазепи, і ще більш для справи української державності. Адже запорожці ще в 1693 р. казали, що "як буде Палій гетьманом, то вже зможе управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, Палії, так, як було і при Хмельницькому". Це була ідея нової Хмельниччини, але не тої, що визволила Україну з-під польського ярма й створила Українську Козацьку державу, і не тої, що спроможна була б визволити Україну з-під московського панування, – лише тої, що могла б тую державу, за тих історичних обставин, "в нівеч обернути".

2.3. Гетьман Мазепа і духовне життя України

Не менш важливий, як у царині матеріальної культури, був вклад гетьмана Мазепи в духове життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури – в освіті, науці, літературі, мистецтві, – і світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних планів Мазепи.

Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріальне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і