Реферат на тему:
Соціально-економічні та політичні перетворення в 1924—1938 рр.
Після повалення самодержавства національно-визвольний рух українського народу був спрямований на відбудову суверенної держави. З утворенням УСРР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, посилення національної свідомості народу.
Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення СРСР супроводжувалися діями більшовиків і в національній політиці. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику "корінізації", яка передбачала залучення представників корінних національностей до партійного апарату і державних органів, застосування національних мов у партійній, господарській діяльності, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики ввійшов в історію під назвою українізації.
Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвитку культур і мов національностей. Проте насправді у керівництва партії було інше завдання — розширити соціальну базу більшовиків за рахунок місцевого, корінного населення і тим самим укоренитися в національних республіках. Так, національний склад державного апарату в УСРР був переважно неукраїнським. У 1923 р. частка українців у ньому дещо перевищувала 30 %. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося понад 30 тис. членів партії, у тому числі близько 60 % росіян, 20 % українців, 11 % євреїв і 2 % поляків. У 1927 р. частка українців серед членів і кандидатів у КП(б)У досягла 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секретарями ЦК КП(б)У з волі українського партійного керівництва ставали лише неукраїнці — німець Е. Квірінг (1923-1925 рр.), єврей Л. Каганович (1925-1928 рр.), поляк С. Косіор (1928-1938 рр.). Як генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя політику українізації. Він навіть вивчав українську мову і намагався розмовляти нею.
Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату за 1923-1927 рр. збільшилась з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більш як половина технікумів. Книжки, журнали і газети видавалися переважно українською мовою. Політика корінізації здійснювалась і в районах України, компактно населених національними меншинами, де працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.
У жовтні 1921 р. на церковному соборі у Києві було утворено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яку очолив митрополит В. Липківський. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою.
З посиленням українізації дедалі більшого впливу в суспільному житті набувала націонал-комуністична течія. Представники її щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найяскравішими представниками націонал-комунізму в Україні були відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. М. Хвильовий, а також О. Шумський, який в 1924-1926 рр. був наркомом освіти і відповідав за здійснення українізації. М. Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні. Висунуте ним гасло "Геть від Москви!" орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки Заходу і подолання провінціалізму української культури. Позицію М. Хвильового активно підтримав О. Шумський, який наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича. Останній проявив схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. У 1927 р. лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і направлено в розпорядження ЦК ВКП(б) за межі України.
Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відображенням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що дало можливість для короткочасного існування різних ідеологічних течій. Однак цей прояв "лібералізму" був дуже швидко ліквідований партією водночас з новою економічною політикою.
Досягнута під час непу соціально-економічна стабілізація дала змогу більшовицькій партії у грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) проголосити курс на індустріалізацію. Цей курс передбачав перетворення СРСР з аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Справжньою стратегічною метою більшовицької партії було здійснення нової спроби реалізації комуністичної доктрини, згідно з якою велика індустрія мала стати "рушієм соціалістичного будівництва".
У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п'ятирічного плану на 1928/29-1932/33 рр., за якими середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися до 16 %. Такі темпи індустріалізації передбачалося забезпечити за рахунок селянства. Шляхом використання політики "ножиць цін", тобто встановлення завищених цін на промислові товари і відповідно — занижених цін на сільськогосподарську продукцію.
Селян, однак, не влаштовували високі ціни на продукцію державної промисловості, і вони різко зменшили обсяг закупівель. Вони були невдоволені й державними заниженими цінами на хліб. Узимку 1927-1928 рр. у країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виробники хліба не погоджувалися везти його на ринок. Запровадження тиску на селян аж до кримінального переслідування на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу. Однак узимку 1928-1929 рр. хлібозаготівельна криза повторилася. Цього разу вона загострилася через загибель частини озимини в Україні. Й. Сталін відмовився від непу і перейшов до політики комуністичного штурму з примусовою прод-розкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркуленням) найзаможніших селянських господарств і примусовим об'єднанням майже всіх інших категорій селянства в колективні господарства, утворювані з метою зручнішого здійснення продрозкладки.
У першій п'ятирічці утверджувався господарський механізм, повністю відірваний від ринкової