Україна належала до районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Лідер українських комуністів С. Косіор на догоду Й. Сталіну 24 лютого 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з гаслом, відповідно до якого Україну слід було колективізувати "до осені 1930 р.".

Навіть за умови великої державної допомоги і податкових пільг протягом перших десяти років радянської влади в колгоспи вступила незначна кількість незаможного селянства. Щоб здійснити колективізацію в найкоротші строки, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства. Становище незаможника при цьому не було гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колективізацію, їх оголошували "підкуркульниками" і репресували. Щоб придушити опір суцільній колективізації, заможних селян оголошували "куркулями" і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків.

Перший етап розкуркулення тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). Станом на 10 березня 1930 р. було розкуркулено 61887 господарств, тобто 2,5 % загальної їх кількості. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Загалом було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, а за 1928-1931 рр. зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато хто з них загинув.

Усе це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель.

Протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р. -380 млн. З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібних господарств вдалося витиснути 132 млн пудів хліба. І тоді в Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. надзвичайна комісія додатково "заготовила" в Україні 104,6 млн пудів зерна. Загальний обсяг вилученого з урожаю 1932 р. хліба становив 260,7 млн пудів. На початок 1933 р. практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося. А треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі відривали в голодуючих останній шматок хліба. Голодомор 1932-1933 рр. почався вже в перший місяць діяльності надзвичайної комісії. З березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою. Демографічна статистика 30-х років свідчить про те, що втрати населення України від голоду 1932 р. становили безпосередньо близько 150 тис. осіб, а від голоду 1933 р. — 3-3,5 млн осіб. Цілковиті демографічні втрати, включаючи катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду за 1932-1933 рр., сягали 5 млн осіб. Не менше 1 млн селян загинуло на Північному Кавказі, особливо на Кубані.

Голод охопив тоді не тільки Україну, а й Північний Кавказ, Поволжя, Південний Урал, частину Казахстану та Сибіру.

У 1933 р. радянське керівництво в умовах кризи народного господарства, тяжких демографічних втрат внаслідок голоду вимушено відмовляється від політики прискорення темпів колективізації на селі. Воно скасовує необґрунтовані насильницькі продрозкладки. Колгоспи та одноосібники дістають право після виконання зафіксованих державних поставок реалізувати залишки сільськогосподарської продукції за цінами вільного ринку. Це пробудило зацікавленість у розширенні посівних площ, стимулювало підвищення продуктивності праці й подолання безгосподарності.

Надзвичайна ситуація, що склалася в сільському господарстві, потребувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і радгоспів, які мали сприяти подоланню кризи. Влада політвідділів була безмежною, і вони використали її насамперед для репресій. Скасування продрозкладки і репресії були методами, за допомогою яких політвідділи боролися з небажанням колгоспників працювати у громадському господарстві.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, що відповідали за засоби виробництва, рогату худобу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах почали створюватися ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю.

Зміцнювалася матеріально-технічна база села. Лише протягом 1933 р. кількість МТС у республіці збільшилась з 592 до 657. До кінця другої п'ятирічки в Україні діяло вже 958 МТС, що обслуговували 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної кількості).

До кінця 1934 р. економічні наслідки сталінського штурму на селі були в основному подолані. Свідченнями цього стали ліквідація карткової системи розподілу продовольчих товарів і реорганізація політвідділів МТС як репресивних надзвичайних органів влади. Вихід колгоспів із кризи сприяв збільшенню державних поставок зерна. У 1933 р. від України до державних засік надійшло 317 млн пудів хліба, а в 1935 р. — 462 млн пудів. Матеріальна заінтересованість позначилася на продуктивності праці у громадському господарстві. У 1935 р. бригадир Старобешівської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в селі Старосілля на Черкащині М. Демченко взяла зобов'язання виростити по 500 ц цукрових буряків з гектара. У країні поширилось змагання п'ятдесятниць.

Більшість господарств почали обзаводитися підсобними виробництвами — птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. У колгоспах було організовано тваринницькі ферми.

Колгоспний лад, що виник у результаті соціально-економічних перетворень, став однією з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селянина на колгоспника означало позбавлення його власності на засоби виробництва.

Соціально-економічні перетворення