Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася, і у другій половині 30-х років 30 % робітників становили жінки.

Чисельність службовців збільшувалась швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 549 тис. службовців. У 1939 р. кількість робітників збільшилась до 4578 тис, а службовців — майже до 2 млн.

За становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з робітниками і службовцями. Вони так само стали залежати від держави, як і робітники. Однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати. Поряд з працею на державу в колгоспах селяни розвивали власне присадибне господарство. Воно стало вагомим джерелом грошових доходів для селян, які змогли продавати свою продукцію на ринках, а також істотно задовольняло потреби робітників і службовців у м'ясо-молочних продуктах, фруктах та овочах.

Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників і службовців були суспільні фонди споживання, з яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. Фонди поступово розширювались і у другій п'ятирічці за розмірами перевищили чверть фонду заробітної плати.

На середину 30-х років надзвичайно дорогою ціною було досягнуто певних позитивних зрушень у розвитку народного господарства. Водночас у суспільних відносинах спостерігався дедалі більший відхід від принципів демократії, прав і свобод, які були проголошені в 1917 р.

Відмова від непу й перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х і на початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу.

У 1929 р. Й. Сталін, розгромивши опонентів у лавах партії під час дискусії щодо перспектив непу, встановив жорстокий тоталітарний режим. Головними його ознаками були безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат; бюрократизація суспільного життя; однопартійна диктатура; утворення командно-адміністративної економіки з одержавленням засобів виробництва; політичне відчуження громадян від управління державою; тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя; відсутність плюралізму і відкидання критики в будь-якій формі. Головною метою діяльності більшовицької партії знову, як і в 1917-1920 рр., проголошувалася "побудова соціалізму", що повинен був створити рівні права і можливості для всіх громадян.

У сучасній історичній літературі сталінські політичні репресії в Україні поділяються за хронологією і динамікою на три великі хвилі: 1928-1931 рр.; 1932-1936 рр.; 1937-1938 рр.

У 1929-1930 рр. каральні органи сфальсифікували процес над неіснуючою "Спілкою визволення України" (СВУ). Головним звинуваченим вважався С. Єфремов — віце-президент Всеукраїнської академії наук, заступник голови Центральної Ради в 1917 р. Серед засуджених були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники та ін.

Репресії цього періоду не обминули й релігійного життя: у січні 1930 р. було ліквідовано Українську автокефальну православну церкву. У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який разом з головою ДПУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, "партійну чистку". 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений у націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня цього ж року трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заарештовано О. Шумського й десятки комуністів, що поклало край сподіванням на продовження політики українізації.

Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Українське республіканське керівництво на чолі з С. Косіором та П. Постишевим заходилося ретельно вичищати Україну від "терористичних формувань". У середині грудня 1934 р. у Києві відбулась виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР, яка засудила до розстрілу 28 діячів культури. Жертвою цієї страшної хвилі репресій став Ю. Коцюбинський — учасник подій 1917 р., якого було розстріляно в 1937 р. У грудні 1934 р. було розгромлено "Український центр білогвар-дійців-терористів". У 1935 р. відбувся процес над міфічним "Всеукраїнським боротьбистським центром", "Націонал-терористичним центром", "Блоком українських терористичних груп", "Троцькістсь-ко-націоналістичним терористичним блоком". У 1936 р. були сфабриковані справи "Українсько-троцькістського центру", "Соціал-де-мократичної партії України".

Наступна хвиля масових репресій офіційно розпочалася після Пленуму ЦК РКП(б) у лютому-березні 1937 р. і дістала назву "єжовщина" (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий великий терор 1937-1938 рр. був спрямований проти усіх соціальних верств країни, у тому числі проти партійної державно-господарської номенклатури, військових командирів. Україна постраждала від цього терору найбільше. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови українського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин).

Із 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з'їздом комуністів республіки в червні 1937 р., у ворожій діяльності було звинувачено 55. Із 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій — С. Косіора.

Було засуджено також сотні комсомольських працівників України, а ЦК ЛКСМУ розпустили.

Об'єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: у 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківського військових округів на чолі з командувачами І. Якіром та І. Дубовим. У результаті таких репресій тільки в сухопутних військах в Україні