По всій Україні широко застосовувалася праця наймитів. В Гетьманщині плата най-маних женців становила п'яту частину врожаю, молотників — десяту. Відносини між господарем і наймитом регламентува-лися звичаєвим правом. Використання вільного найму поєднувалося з примусо-вим. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах.

У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку пра-цювало до десяти постійних найманих "паробків". Поши-рилося челядництво — праця у дворі феодала замість пан-щини без норми. Поступово вона перетворилася на різно-вид примусового найму за оплату натурою і грошима. Постійним яви-щем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала.

Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло зна-чення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські про-мисли мали допоміжне значення. Характерною рисою гос-подарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в органі-зацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу про-дукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та беззе-мельні селяни формували ринок праці.

Винекнення фабричних господарств у першій половині ХІХ століття.

У господарському житті України велику роль відігра-вала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і коза-ки займалися у вільний від землеробства час, виготовляю-чи насамперед вироби побутового призначення. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошо-вих відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утвер-джувалося мануфактурне виробництво. Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдоско-налювалося, появилися нові галузі виробництва.

Ремісники обєднувались у цехи. Діяльність цехів регламентувалася цеховими статута-ми, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сиро-вини, що закуповувалась. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими май-страми).

Набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не до-датком до сільського господарства.

Сформувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а час-тина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібно-го товарного виробництва у нову, вищу форму промисло-вості — мануфактуру чи фабричне виробництво.

Процес формування промислово-торговельного населен-ня йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна ча-стина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальни-ми умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризува-лася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми фабричного виробництва — це переважно дрібні під-приємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промис-ловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

Виникнення фабричних господарств відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому ка-піталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські про-мисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механіч-них процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Найбільшими в економічному та воєн-но-стратегічному відношеннях промислами володіла дер-жава. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, вико-ристовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфак-тури були своєрідним явищем, специфічною формою то-варного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодаліз-му, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і грунтувалося на праці кріпаків.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що зна-менувало перехід від дрібного ручного виробництва до меха-нізованого. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.

Розвивалося винокуріння. Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі Украї-ни.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень. В Українській козацькій державі рудні старшини мона-стирів були під суворим контролем Генеральної військової канцелярії, на користь якої надходила десята частина виробленої продукції.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі мета-лургійні підприємства, причиною чого були бідність сиро-винної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах зане-паду рудень їх власники закріпачили рудників.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині —