Реферат - Старшинський корпус армії УНР періоду Директорії
10

на таку шкідливу позицію лідерів УНР, і навпаки, багато з них не хотіли йти на службу до української армії і перейшли до армій білої або червоної. Таке ставлення до кадрових старшин було однією з причин поразки у першому конфлікті з Радянською Росією у січні—травні 1919 р. М. Капустянський так аналізує це: «Боротьба між кадровим і молодим демократично настроєним старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї. На жаль на цьому ґрунті буйно розцвіла спекуляція національним прапором і своєю «певністю». З’явилась сила авантюрників, часто повних анафальбетів у військових справах, людей без жадної моральної сталості, частенько і не старшин»8. Для таких було характерним невиконання наказів командування, випадки переходу на бік ворога у відповідальні моменти бойових дій, зловживання державними коштами, а іноді навіть нацьковування козаків на своїх командирів — кадрових старшин. Вищих посад вони домагалися через довіру якої не-будь політичної партії, яка у свою чергу всіляко їх підтримувала. Зрозуміло, що керівники уряду не зовсім довіряли кадровій старшині, побоюючись, що частина з них, вихована в проросійському монархічному дусі, у критичний момент не підтримає уряд. Також зрозуміле прагнення уряду висунути на провідні посади в армії людей, яким він довіряв і очистити старшинський корпус від шкідливих елементів, але це здійснювалося надто невміло, однобічно, без належної системи і з величезною долею суб’єктивізму. Як висновок М. Капустянський продовжує: «У наслідок невдалої оцінки людей, а також безупинне цькування кадрових старшин у пресі без усілякого сорому, не називаючи на імення і не подаючи фактів, а загально: «зрадники, фахівці і т.д.» відштовхнуло великий відсоток гарних старшин, сприяло розкладу армії, упадкові дисципліни і взагалі шкідливо відбилося на боєздатності нашого війська».9 Все ж необхідно зазначити, що в армії УНР залишилися старшини — як кадрові так і молоді, що чесно і професійно виконували свої обов’язки. Їм у складних умовах доводилося і воювати, і підтримувати дисципліну і правопорядок у військах. Організаційним заходом, що сприяв падінню авторитету військового керівника, було рішення Головного Отамана С. Петлюри про скасування в армії персональних військових звань, погонів і впровадження посадовості. Виходячи з цього, на посаду могла бути призначена особа, яка за своїми професійними якостями абсолютно їй не відповідала. До таких належали повстанські ватажки Зелений, Данченко, Оскілко та ін. Вони займали дуже високі посади, не маючи відповідної теоретичної підготовки та практичного досвіду. В подальшому частина з них, зокрема і вищезгадані, стали на шлях політиканства та зради інтересів УНР. 24 січня 1919 року військовий міністр отаман О.Греків підписав наказ, в якому, для якісного відбору старшин до Дієвої армії УНР, ставилося завдання відповідним військовим керівникам визначити «на скільки відповідають своєму призначенню підвладні їм командири корпусів, дивізій, особи займаючі рівнозначні посади, негайно усунуть тих з них, хто цьому не відповідає, призначити замість них кращих осіб»10. Командири корпусів і дивізій діяли так само відносно підлеглих їм командирів з’єднань, частин і установ. Щодо решти старшин утворювалися комісії, які їх перевіряли і подавали свої висновки на розгляд командирів полків і дивізій11. Згідно з цим наказом усі старшини поділялися на 5 розрядів: 1 — гідних до Дієвої армії, 2 — гідних до кадрових корпусів, 3 — тих , що потребували додаткової теоретичної підготовки, 4 — фізично не придатних до служби, 5 — тих , що не відповідали вимогам морального та національного характеру. Старшини 1,2 розрядів призначалися на посади згідно з вказівками начальника Генерального штабу, для старшин 3-го розряду планувалося відкрити курси з одномісячним терміном навчання, старшини 4,5-го розрядів мали бути звільнені, при чому старшини 5-го розряду в подальшому не мали права служити в армії УНР12. Слід зазначити, що точка зору, характерна для В.Винниченка, не була притаманна Головному Отаманові військ УНР С.Петлюрі. Він, як людина хоча і не військова за фахом, але така , що мала вже певний досвід у вирішенні військово-організаційних проблем, розумів важливість для війська наявності у ньому кваліфікованих військових фахівців. Але не завжди його позиція також була конструктивною щодо військових керівників. На початку правління Директорії у грудні 1918 — січні 1919 рр. він також з недовірою поставився до старшин, перебуваючи під впливом різних політичних партій. Звернемося знов таки до М. Капустянського: «Партії мали великий вплив на С. Петлюру. В довір’я до нього нерідко закрадалися люди негідні, корисливі, честолюбці, що удавали з себе мучеників за українську ідею або ж борців за соціальні змагання бідного люду. Вони зловживали іменем і авторитетом С. Петлюри і шкодили справі. Це відбивалося й на військових справах, особливо у Київський період і наступний за ним, коли траплялися призначення на відповідальні командні і штабові посади осіб не відповідних, а іноді і шкідливих для справи»13. Пізніше С. Петлюра змінив своє ставлення до старшин. Особливо це виявилося під час походу на Київ улітку 1919 р. М.Капустянський вказує, що в цей період «призначення на вищі командні та штабові посади проводилось з розбором і більшою обережністю»14. І далі: «Отаман С. Петлюра не втручався в оперативну працю свого штабу, цілком довіряв йому і тільки в важливі моменти потверджував або вирішував на підставі планів, опрацьованих у штабі»15. Взагалі ж слід відзначити, що С. Петлюра дуже уважно ставився до підбору кадрів. Відомості, наведені у праці «Генералітет Українських визвольних змагань», свідчать, що

---

Сторінки: 1 2 3 4