На поч. 80-х рр. діяльність Групи в Україні у зв’язку із репресіями фактично була припинена, діяло тільки її закордонне представництво в особі Петра Григоренка, Леоніда Плюща, Надії Світличної та інших, завдяки яким світ дізнавався правду про порушення прав людини в Україні.

Після арешту членів Гельсинської групи репресивні органи України посилили тотальний контроль за індивідуальною і груповою свідомістю громадян. В результаті процес національного відродження під впливом нових обставин перетворився в останні роки правління Леоніда Брежнєва на стан, що отримав загальну назву «застій». То був справжній застій у всіх сферах життя — економічній, політичній, науковій, культурній. Десятиріччя, що наступило після репресій над УГГ, засвідчило активне наростання регресивних процесів як в центрі, так і в республіках.

Новий етап наступив в результаті реформ, які в час стагнації економіки і суспільного життя запропонував після приходу 1985 року до влади новий керівник СРСР Михайло Горбачов. Очевидно, що жодної революції згори не відбулося. Репресивна машина попустила віжки, аби дати можливість індивідумам розкувати їх творчу думку, спрямувати творчі зусилля на вихід із катастрофічного стану, в якому опинився СРСР як єдина держава із єдиним економічним, політичним і силовим механізмом. Ця, друга після Хрущова, «відлига», збіглась із виходом на волю колишніх «шістдесятників»- правозахисників, спраглих до застосування енергії і набутого в тюрмах і концтаборах досвіду в нових умовах. Тут простежується рідкісна еволюційна послідовність процесу, який призвів до довгоочікуваного результату.

Початком нових віянь у суспільній свідомості стало відновлення незалежної самвидавничої преси. З виходом в Україні у серпні 1987 року журналу «Український вісник» за редакцією В’ячеслава Чорновола почався новий етап легальної боротьби за національні цінності, права людини і нації. Відмінність цього періоду полягала в тому, що не було й гадки про використання зброї (виникнення таких ідей розцінювалося б як провокація), не було також закликів до повалення радянської влади. У кінці 80-х років, як і в 60-ті, процес боротьби за права української нації мав послідовно еволюційний характер. Це був класичний розвиток від нижчих до вищих форм, від мінімальних до максимальних програмних вимог у рамках самої системи.

Після оприлюднення 8 липня 1988 року програмного документа, що отримав назву «Декларація принципів», УГГ склала свої повноваження і її місце заступила Українська гельсинська спілка, яка стала першою в Україні легальною антимарксистською, добре структурованою організацією, що поставила своєю програмною метою поетапну боротьбу за Українську незалежну державу. Роль УГС з часом перебрав на себе НРУ, який був створений роком пізніше. Можливо, тим пояснюється, що аналіз діяльності УГС і її значення в новітній історії, порівняно із НРУ, мало висвітлені і ще чекають свого дослідника. Певний внесок у розробку цієї теми зробили львівські дослідники Юрій Киричук і Тарас Батенко. Незрозумілим є фактичне нівелювання ролі УГС у деяких курсах новітньої історії і монографічних дослідженнях, як-от книжка Анатолія Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х — початок 1990-х років», в якій чимало уваги приділено незначним і маловпливовим підпільним групам 60—80 років, але опущено аналіз діяльності УГС — організації, яка започаткувала в Україні політичний плюралізм. На часі всебічне вивчення діяльності УГС, аналіз теоретичних засад та окреслення її ролі у встановленні української державності.

Отже, історія свідчить, є чимало шляхів, які можуть привести недержавні нації до власного державного будівництва, але серед них два найголовніших — революційний (насильницький, збройний) і, як протилежність, — еволюційний, мирний, парламентський.

У повоєнні десятиріччя певні кола української політичної еміграції, зокрема ОУН(р), не втрачали надій, що Україна визволиться революційним шляхом. У програмних працях С. Бандери і Я. Стецька досить докладно опрацьовані стратегія і тактика української революції. Аналізуючи опрацьовану за кордоном теорію національної революції, мимоволі підходимо до питання: чи можлива була в Україні після розгрому на початку 50-х років решток УПА і націоналістичного підпілля збройна боротьба проти радянського тоталітаризму? Чи збереглися бодай незначні сили, які були б здатні до такої боротьби?

Відповідь на це питання однозначна: таких сил не було, а якщо залишилися поодинокі представники національно-визвольної боротьби 40—50 років, то вони не проводили активної організаційної роботи, переховувались у регіональних закутках, не були здатні до боротьби, яка б охопила всю Україну. Кілька спроб створити підпільні групи у кінці 50-х і впродовж 60-х — 70-х років (саме про них говорить у своїй праці Анатолій Русначенко) невдовзі закінчувалися арештами. Це дає підставу погодитись із висновками дослідників: одиноке тривало «діюче» «підпілля» в Україні у 60—80 роки було таким, яке імітував КГБ з метою закидання своїх агентів за кордон, в діаспорні організації. 15 вересня 1988 року газета «Известия» опублікувала матеріал пресової конференції МЗС УРСР і Спілки письменників України: КГБ успішно завершив операцію «Бумеранг», яку разом із польською безпекою проводив проти ЗЧ ОУН 20 років. З цього приводу Анатолій Камінський зауважує, що організоване КГБ «підпілля» було високо оцінене керівництвом ЗЧ ОУН і за «пророблену величезну революційну діяльність» агента С. Панчишина призначено членом Проводу ЗЧ ОУН, Головою Організаційного Суду і керівником СБ (Служби безпеки) в Україні та нагороджено «за заслуги» Золотим хрестом ОУН і медаллю ім. Степана Бандери».

Так само підібраний КГБ «журналіст» Юрій Iванченко, який очолював Київську мережу, був теж удостоєний Золотого хреста ОУН. Так само за видатні заслуги Т. Білінського, який, між іншим, зустрічався з Iванченком