Аграрна реформа 1557 p. і розвиток фільварків прискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян.

Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права селян на землю, а й призвело до збільшення їх панщини, примусів і втрати права переходу. На українських землях у складі шляхетської Польщі основна маса селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI ст. Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана й узаконили дводенну панщину. Королівський асесорний суд в 1518 p. позбавив селян права подавати скарги на пана і, як правило, був на боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків.

На українських землях Литовської держави відбувалися ті самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли купувати селян без землі. "Устави на волоки" 1557 p. юридичне закріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його майно є наше". Для тяглових селян встановлювалася панщина в розмірі двох днів на тиждень з волоки, для городників — один день пішої панщини (без робочої худоби) і додатково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяглові селяни повинні були виконувати "шарварки" (роботи з будівництва), "толоки", "ґвалти", жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст. на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині, південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими набігами, панщини не було.

У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі нормою для волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У північно-західній частині Київщини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд з регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала запроваджуватися урочна панщина, коли селянин повинен був виконати певну роботу в точно зазначений строк.

Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечення квартирами, харчами й фуражем військових загонів, вартування при панському дворі, лагодження шляхів, будівництво при млинах, ремонтування будинків, випасання худоби тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми або волами з панським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — на ярмарки або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти овець, чесати льон і коноплі, працювати на городі.

Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на Лівобережжі. Ці землі освоювалися і заселялися завдяки широкій народній колонізації. Селяни "сиділи" в слободах і мали пільги на 25—ЗО років, сплачуючи натуральну та грошову ренти. Строки "волі" минали в кінці 20—30-х років XVII ст. і саме в цей час почалося посилення кріпосництва.

У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба селян і козаків за землю, знищення кріпацтва, перетворення їх на вільних землевласників.

У Закарпатській Україні феодальні повинності регламентувалися угорським загальнодержавним законодавством. У XVI ст. максимальна величина панщини становила 52 дні із селянського господарства на рік. В основному це були будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з другої половини століття — праця у сільському господарстві. З поширенням фільварків у середині XVII ст. панщина досягла двох-трьох днів на тиждень.

На Буковині основою господарства залишалися селянські землі. За користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні податки на користь молдавського господаря і турецького султана.

Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатськошляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст.

2. Економіка українських земель

у другій половині XVII — XVIII ст.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни