Реферат на тему:
Суспільно-політичне становище Наддніпрянської України у ХІХ ст.
В 1801 році, після смерті Павла на престол вступив Олександер 1 (1801-1825), який заявив, що правитиме за прикладом своєї бабуні, Катерини ІІ.
Вихований швайцарським емігрантом Лагарпом, Олександер мав репутацію ліберального, гуманного правителя. Він створив «неофіційний комітет» із друзів своєї молодости: росіянина, графа Новосільцева, українця, князя Кочубея та поляка, графа Чарторийського. По всій державі ширилися чутки про «нову еру». Змучені деспотизмом попередніх часів люди сподівалися кращого. Надію на скасування кріпацтва приніс закон про «вільних хліборобів», який давав право поміщикам звільняти іелян і переводити кріпаків на вільних селян. Але ця надія не справдилась.
Генерал-губернатором Малоросійським призначено князя Олек-
сія Куракіна. Гуманний, освічений, він шанував українські традиції
і користався серед громадянства популярністю. 1. Котляревський
навіть присвятив йому «Оду» українською мовою.
Великою подією було відкриття 1805 року першого в Україні уні-
верситету, в Харкові. Засновано його заходами шляхетства та ку-
пецтва; на чолі поміщиків стояв В. Каразін. Навколо університету,
ректором якого був П. Гулак-Артемовський, скупчилися українські
вчені та письменники. Серед професорів були ліберальні західньо-
европейські вчені, в тому числі філософ Шад.
У Харкові почали видавати часописи: «Украинский Вестник»,
«Украинский Журнал». В. Каразін заснував Філотехнічне Това-
риство, яке тирило нові технічні методи в сільському господарстві.
З-поміж його численних членів багато було противників кріпацтва.
Своєрідного характеру набула Одеса: вона хутко зростала, при-
ваблюючи чужинців-комерсантів і промисловців. На якийсь час про-
від у цьому місті опинився в руках французьких емігрантів — гер-
цога Рішельє та графа Дерібаса. Тут постав культурний осередок
європейського, космополітичного типу.
Росія вела ворожу політику супроти революційної Франції. Цар
Павло взяв участь в коаліції європейських держав: Австрії, Англії,
Неаполя, Туреччини — проти Франції, на чолі якої стояла Дирек-
торія. Війна тривала з 1799 до 1801 року і коштувала Україні багато
жертв: українські солдати, разом із російськими, гинули в тяжких
походах в Альпах.
Того ж 1812 року Олександер 1 наказав генерал-губернаторові
Малоросійському, князеві Я. Лобанову-Ростовському, зформувати
в Лівобережній Україні козацькі полки на таких основах, які були в
Правобережній Україні, обіцяючи при тому, що по закінченні війни
буде залишений козацький стан, постійне козацьке військо. Проект
організації козаків уклав полковник М. Миклашевський, використав-
ши плян В. Капніста.
Перспектива поновлення козацтва викликала в народі ентузіязм.
Зібрано 15 полків: 6 у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. За-
мість 4.500 чоловіка, як передбачав наказ, з'явилось 18.000. Крім того,
князь Кантакузін привіз 500 бозьких козаків, В. Скаржинський —
ескадрон — 180 чоловіка. Все утримання: коні, зброю, обмундируван-
ня, харчі — охоче оплатило населення, сподіваючись поновлення
козацтва. Однак, під час формування козаків виник конфлікт, бо
Я. Лобанов-Ростовський хотів був надати полкам загальноросій-
ський характер. Проти цього виступили аплітові поміщики: колиш-
ній міністер юстиції, Д. П. Трощинський, Полтавський губерніяльний
маршал, В. Капніст, які відстояли український характер полків.
Полки зазнали великих втрат: 1815 року повернулося з 18.000
чоловіка — 12.484. Також загальних втрат на суму коло 2-ох міль-
йонів карбованців не відшкодовано. Але чекало ще гірше: 1816 року
всі привілеї від козаків відібрано, а їх самих привернено до поперед-
нього стану, тобто селянського. З цього приводу знову почався кон-
флікт: новий Малоросійський генерал-губернатор, М. Рєпнін, вима-
гав збереження козацького стану, але міністер внутрішніх справ,
В. Кочубей, настояв на ліквідації козацтва. Про обіцянку князя Я.
Лобанова-Ростовського не було вже мови."
1816 року Аракчеев почав засновувати «військові поселення»,
обертаючи села селян на військові табори з тією різницею, що жов-
ніри жили не в касарнях, а в окремих будинках з своїми родинами.
У військових поселеннях поєднувалось військову муштру з сіль-
ським господарством. Усе життя селянина було під доглядом на-
чальства і регулювалось суворими приписами. Як «на смотр», ішли
селяни на працю; за сигналом орали, косили. Кожен крок був реГ-
ляментований. За наказом начальства селянин одружувався, без
права самому обрати собі наречену. Навіть кількість дітей перед-
бачало начальство. Хлопчиків забирали до шкіл «кантоністів». За
найменшу провину селян жорстоко карали. Життя військових се-
лян було суцільною каторгою.
Військові поселення були розташовані головним чином в Укра-
їні: на Слобожанщині — біля Чугуєва, Білгорода; на Київщині, на
Поділлі, в Херсонській губернії — коло Олександрії, Вознесенська
та Єлисаветграду. На початку 1820-их років 375.000 державних селян
обернено на військових селян.
Військові поселення викликали ненависть. У 1817-му році пов-
стали козаки, коли їх повідомили, що перетворюють їх поселення
на військові. Повстання було здушене військовою силою. Року 1821
повстали старовіри («старообрядцьі») села Зибки, на Херсонщині, коли його призначили на військове поселення. Це повстання також
було здушене військовою силою.
Року 1819 почалися заворушення в чугуївських військових по-
селеннях; їх підтримали селяни сусідніх сіл. На приборкання пов-
стання приїхав сам Аракчеев і військо з артилерією. Виарештовано
і жорстоко покарано понад 1.000 повстанців; 20 із них померли під
шпіцрутенами, 400 — заслано. Наступного року велике повстання
кибухло в Південній Україні. Рух охопив 250 сіл.
Крім військових поселень повстання вибухали в поміщицьких
селах, внаслідок підсилення визиску селян. У 1822-1824 роках уряд
відповів на повстання «указами», які дозволяли поміщикам заси-
лати селян без суду на Сибір."
Боротьба російського уряду з державницькими або автономними
прагненнями українського народу викликала ще більшу реакцію,
головним носієм якої була колишня старшина —