В кінці ХУШ ст. і на початку XIX ст. на Лівобережній Україні,
серед її шляхетства було чимало гуртків однодумців, які спільно
обговорювали громадські та політичні справи і мріяли про повер-
нення втраченої автономії. Такі гуртки були, як уже згадано, в Нов-
город-Сіверському, в Чернігові, Полтаві, Києві. Були і в декого з ді-
дичів, як в Обухівці у Кайніста, в Понурівці — у Миклашевського
тощо. Велике значення, як культурні осередки, мали Харків з його
університетом та Полтава. У Полтаві була резиденція генерал-гу-
бернатора Малоросійського. Року 1816 призначено на цей пост кня-
зя Миколу Рєпніна, що був під час окупації Саксонії в 1813-1814
роках віцекоролем і користався пошаною саксонців. (Він був вла-
стиве князь Волконський, але дістав право носити прізвище матері,
кн. Рєпніної, яка була останньою в роді). Рєпнін одружений був
з онукою гетьмана Кирила Розумовського, і це зблизило його з укра-
їнським шляхетством. У Полтаві скупчив він видатні культурні
сили, серед яких були — 1. Котляревський, В. Тарновський, В. Лу-
кашевич, С. Кочубей та П. Капніст. Рєпнін був у дружніх зв'язках
із В. Полетикою, Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Гулак-Артемов-
ським, а шйніше — з Т. Шевченком. У 1818 році Рєпнін закликав
дворян дбати за долю кріпаків, вживати заходів для піднесення їх
добробуту, освіти; боровся проти жорстокостей панів. Він прагнув
відновлення козацтва, і це зв'язувало його з поступовим суспіль-
ством України. 1822 року його коштом Д. Бантиш-Каменський вид-
рукував двотомову «Историю Малой России» з багатьма докумея-
тами. Сучасники вважали Рєпніна за можливого кандидата на геть-
манську булаву.

У 1820-их роках засновуються в Україні таємні політичні гуртки,
які використовують досвід масонської організації. Першим —з 1819
року — значним політичним гуртком було Малоросійське Таємне
Товариство, або Товариство Визволення України, яке складалося із
значних дідичів Полтавщини. Головою його був повітовий маршал
дворянства Василь Лукашевич, той, що 1812 року виголошував був тост за Наполеона. Метою цього Товариства буле здобути незалеж-
ність України і злучити й з Польщею. Членами Товариства були:
М. Репнів, С. Кочубей, В. Тарновський, Олексієв. Лукашевич уклав
«Катехизис автономіста». Товариство вело широку пропаганду, мало
зв'язки з Льожею Об'єднаних Слов'ян, із польським революційним
товариством «Темпляри»"

Правління Миколи 1 (1825-1855) позначилось тяжкою реакцією,
від яяої особливо терпіла Україна. Повстання декабристів, не зва-
жаючи на незорганізованість, настрашило уряд. Реакція, що поча-
лася за Олександра 1, прибрала тепер ще більше систематичного ха-
рактеру. Засновано спеціяльну поліцію для політичних справ: «Тре-
тій Відділ власної Його Величности канцелярії» та «Корпус жандар-
мів», що мав викривати політичні злочини, головним чином в армії. Під
підозру взято всю інтелігенцію, і тільки військова служба вважалася
за гідну пошани. В армії аракчеєвський режим, властиво успадкова-
ний від Павла, дійшов до найвищих меж. Паради, муштра, сувора
дисципліна, тяжкі кари шпіцрутенами — перетворювали армію на
каторгу. Реакція позначилася й ;а літературі, в якій введено сувору
цензуру, тяжко позначилася і на школі.

Ідеологічна доктрина, що її віісунув міністер освіти, граф О. Ува-
ров, встановлювала духовний Грунт для внутрішньої політики росій-
ського уряду: «Самодержавство, православіє, народність» (розумі-
лося, звичайно, російську народність, обов'язкову для всієї імперії).

На початку правління Миколи 1, в 1828-1829 роках Росія вела війну з Туреччиною. Війна ця закінчилася дуже корисно для Росії: вона
дістала гирла Дунаю і східній берег Чорного моря; з-під влади Ту-
реччини була звільнена Греція, а Сербія, Молдавія та Валахія діста-
ли автономію"

Під час війни російський уряд, побоюючись, що запорожці,' які
жили Січчю за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, закли-
кав їх повернутися на батьківщину. Коло 1.000 козаків, під проводом
кошового Йосипа Гладкого, перекинулись до російської армії й до-
помогли їй перейти Дунай. За це турки люто помстилися на тих, хто
залишився, а Січ спалили.

Доба Миколи 1 позначилася тяжкою реакцією. Уся Росія перетво-
рена була на слухняний зцентралізований адміністраційний апарат,
на чолі якого стояв абсолютний монарх. Жадного вияву незалежної
думки не дозволялося. Справді, як писав Шевченко, «на всіх язиках

все мовчить» . . . Загальний терор ще тяжче відбивався на Україні,
яка переживала систематичну русифікацію в усіх галузях життя.
Російський уряд вживав усіх заходів, щоб затерти будь-яку відмін-
ність України; навіть назву «Малороссия», що офіційно заміняла
«Україну», щораз частіше заступали терміном «Юго-Западная
Россия».

а) Шляхта. На Правобережній Україні після польського пов-
стання інтенсивно ширилось землеволодіння російського дворян-
ства, якому надавали сконфісковані у поляків мастки. На Лівобе-
режній Україні кількість російських поміщиків була менша, але
уряд сприяв прейсуненню російських дідичів і туди. В Південній
Україні — «Новоросії» — роздавали російським урядовцям землі,
які залишалися ще не розданими за Потьомкіна.

б) Міста. Ще наочнішою була за Миколи 1 русифікація укра-
їнських міст. На Україну посувалися російські купці, переважно
заможніші, ніж українські. -У структурі міст вони посідали вищі
місця, як купці 1 та II гільній, тоді як українські купці здобували зде-
більша III гільдію і в рідких випадках П. У значних містах українців-
купців переселяли з центру міста на «окраїну».

У Києві закладено початки тих купецьких «династій», які три-
мали торгівлю в своїх руках до революції 1917-го року (Дєгтярьови,
Масалітинови, Лучинські, Фоломіни та ін.).

Поволі торгівля переходила до рук російських купців. На яр-
марках щораз більше з'являлося російських товарів. Привозили
крам із Москви,