Інше становище займали міста Південної України: Одеса здо-
була «порто-франко» — право безмитної торгівлі й залишилася
космополітичним містом, де торгували, крім українців, росіяни
поляки, греки, вірмени, жиди, французи, болгари і т. д."

Цілком відмінний характер мали міста і містечка Правобережної
України, де переважали жиди, за ними — поляки і найменше було
українців. У цьому відношенні Правобережжя мало вийнятково
становище. І тут заходи російського уряду в справі русифікації
міст зустрічали спротив.

в) Селяни. Кількість державних селян різних категорій
значно зменшилася. Павло 1 роздав поміщикам Лівобережної Укра-
їни 150.000 селян (із загальної кількости 600.000, яку роздав по всій
імперії), а 1796 року поширив кріпацтво на Південну Україну. Відтоді становище поміщицьких селян значно погіршало. Те, шо в
XVIII ст., після 1783 року, з юридичного погляду було прикріплен-
ням селянина до землі, з якої він не міг відійти, в XIX ст. оберну-
лося на повне рабство. Він утратив свої права, ніби перестав існу-
вати для уряду і перетворився на «інвентар», власність дідича,
який міг робити з ним усе, що хотів: перевести на інше місце, про-
дати з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, «за
продерзосгі» заслати на Сибір.

Дідич був суддею кріпака, і навіть міг судити справи між кріпа-
ком і сторонньою особою. Дідич розпоряджався особистими спра-
вами кріпака: міг заборонити його шлюб або примусити одружи-
тися за своїм вибором, міг відірвати дітей від батьків і взяти для
власної обслуги або віддати «в науку» до кухаря, чоботаря, кравця,
маляра. Найстрашнішим було для кріпака переведення до пан-
ського двору в ролі служника, льокая, покоївки, стайничого, маш-
галера, а до двору великого пана — в .ролі «артиста» театру. Такі
кріпаки втрачали своє господарство, землю і жили на утриманні
пана в повній від нього залежності. Дідичі мали право карати крі-
паків різками, а деякі з них мали навіть свої в'язниці, де вживали
тортур. Звичайно, це не було загальним явищем, але важливе те,
що пани мали право на життя кріпака.

У першій половині XIX ст. дідичі поширюють у своїх маєтках
різного роду промислові підприємства, мануфактури, заводи і пере-
водять до них селян, відриваючи їх цілком від ріллі, або використо-
вуючи лише в осінніх та зимових місяцях.

У першій половині XIX ст. умови господарства змінилися.
У XVIII ст. орали тяжким плугом, який тягли три пари волів. Дідич
був заінтересований в тому, щоб його селянські родини були за-
можні і могли виставляти по три пари волів. У XIX ст. починають
вживати досконалішого плуга, що вимагав однієї пари волів. Та-
ким чином не було вже потреби дідичеві мати заможного селяни-
на, навпаки, дідич щораз більше потребує селянина-«робітника»,
бо він може працювати і на фабриці чи в мануфактурі.

Кріпаки — чоловіки й жінки — відбували панщину, і це був їх
головний обов'язок. Панщина не була однакова: на Лівобережній
Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Пра-
вобережній Україні доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де
була недостача кріпаків, панщина була менша: не більше як 2 дні
на тиждень.

Панщиною не обмежувалася праця кріпаків на пана, по всіх
господарствах були ще й інші повинності: вони мусіли возити дрова
з ЛІСУ. возити продане збіжжя, прокладати та лагодити шляхи, мости,

давати панові курей, гусей, іноді овець, телят, корів тощо. Жінки мусіли збирати гриби, давати яйця, полотно, прядиво тощо.

Кращим було становище селян, які йшли «на оброк», тобто ді-
ставали право сплачувати дідичеві певну суму грішми й мешкати,
де вони захочуть. «Оброчні» селяни працювали по містах як реміс-
ники, як обслуга в готелях, як візники, служники і т. п. Чимало
з них зовсім поривали з селом і з власним господарством, але ча-
стина залишала свої родини в селі.

У 1830-их роках збільшується число так званих «місячників»
— селян, які не мали свого господарства і діставали від пана утри-
мання. У 1840-их роках на Лівобережній Україні кількість «місяч-
ників» доходила до 25% загальної кількости кріпаків.

Збільшення армії й постійні війни вимагали рекрутів. За законом
рекрутів набирали спеціяльні комісії на жереби, по розкладці на
село — залежно від кількости селян. Але пани мали право відда-
вати в солдати будь-кого з-поміж своїх кріпаків. Здача в рекрути
стала одною з найтяжчих кар для селянина, бо служба в армії три-
вала 25 років у тяжких умовах, і мало хто міг витримати тауми довгий
час, а якщо й повертався додому, то здебільшого інвалідом.

Селяни шукали виходу з тяжкого становища у втечі, що, проте,
втратила свій масовий характер у XIX ст.; коли Правобережна
Україна опинилася під владою Росії, а в Південній Україні також
запроваджено кріпацтво. Другим способом вийти з тяжкого станови-
ща були для селян повстання, які в XIX ст. стають щораз часті-
шими й набувають гостріших форм. Бували випадки, коли повста-
вали відразу десятки сіл. 1819 року на Південній Україні, протесту-
ючи проти творення військових поселень, повстало 250 сіл, понад
20.000 селян. Невпинно вибухали повстання то на Слобідській то
на Лівобережній Україні, але найбільшої сили досягли вони в іу-
берніях Київській, Волинській, а особливо Подільській." На По-
діллі повстанським ватажком став Устим Кармелюк, який протягом
25 років керував