Ситуація ставала дедалі заірозливішою, і навіть Микола 1 прий-
шов до висновку, що треба в якийсь спосіб скасувати кріпацтво, але
не зустрічав підтримки збоку дворян. Створено спеціальні комісії. які мали опрацювати умови селянської реформи, але вони нічого
не могли зробити через опозицію дворянства.

Єдине реальне зробив призначений у 1838 році генерал-губерна-
тор Київський Д. Бібіков: він розпочав боротьбу з польською шлях-
тою. Протягом 1840-1844 років спеціяльна комісія виключила 64.000
дрібної шляхти, яка не змогла довести своїх прав на дворянство,
і їх приписали до скарбових селян або міщан. За пропозицією Бібі-
кова припинено роздачу в оренду маєтків, сконфіскованих 1831 ро-
ку. Ці землі передано селянам, і таким чином значну їх кількість
звільнено від кріпаччини.

За ініціятивою Бібікова року 1841 в Київській, Волинській та
Подільській губерніях введено «інвентарі» подібно до тих, які були
в королівських маєтках у Польщі. В інвентарях зазначалося точно
характер та розмір повинностей селян. Для розгляду інвентарів
зформовано спеціяльний Комітет у Києві. Виявилося, що повинно-
сті в панських маєтках (подано 8.437 інвентарів) були такі різнома-
нітні, що на підставі їх не можна було встановити стандартного
інвентаря. Довелося Комітетові скласти самому зразкові інвентарі,
які й затвердило міністерство внутрішніх справ під назвою «Інвен-
тарні правила».

Згідно з «Інвентарними правилами» земля, якою користалися се-
ляни, залишалася в їх вічному користуванні; панщину встановлю-
валося в розмірі 3-х днів для чоловіка і одного дня — для жінки —
з «тяглого» господарства, себто такого, в якому були коні або вели;
якщо ж у господарстві не було ні коней, ні БОЛІВ, панщину встанов-
лювалося в розмірі 2-х днів 'для чоловіка і одного дня для жінки;
у свята панщину заборонялося. Всі інші види повинностей касува-
лося. Не вільно було переносити «панщинні» дні з одного тижня на
другий або з одного місяця на другий. Заборонялося вживати жінок
на тяжку працю. Дідич мав право замінити панщину в полі на пан-
щину на фабриці, але не мав права переводити селян на двораків.
Обмежено самоволю дідичів щодо шлюбів селян, здачі в рекрути,
засилання на Сибір.

Звичайно, заходи Бібікова не привели до ліквідації кріпацтва,
але завдяки «Інвентарним правилам» внесено деякий контроль у
відносинах між поміщиками й кріпаками, визначено межі помі-
щицької влади. Практичне значення «Інвентарних правил» було
дуже мале, бо дійсного контролю за діями поміщиків не заведено,
і вони далі збільшували панщину та зменшували наділи селян-
ських земель.

Слід додати: те, що зробив для поліпшення становища селян
Д. Вібіков — «фельдфебель царя, капрал Гаврилович Безрукий»,
як назвав його Т. Шерченко в «Юродивому», «завзятий реакціонер,
ворог всякої ліберальної думки... яскравий сатрап-самодурі», як
схарактеризував його видатний історик Д. Дорошенко, — звів на-
нівець наступник Бібікова на становищі генерал-губернатора, князь
Васильчіков, людина культурна і ліберальна. Дідичі-поляки, які не
могли примиритися з обмеженням їхніх прав на кріпаків, зверта-
лись до Васильчікова з проханнями та скаргами, і він видавав «до-
повнення» до «Інвентарних правил», які їх фактично паралізували.
Унаслідок цього, — як писав дослідник М. Корнилович, — «школи
утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час.

Незадоволення з інвентарної реформи виявилося в постійних
заворушеннях: селяни відмовлялися виконувати панщину, і дідичі
викликали поліцію та військо. Безпосередньо після введення ре-
форми на Правобережжі вибухло 55 бунтів. У той же час утекло
з Київщини коло 30.000 селян. А взагалі в 1826-1854 роках р Укра-
їні було 126 селянських повстань, а в цілій Російській імперії —
624. Крім повстань, було багато випадків убивства дідичів.

Найбільше повстання вибухло 1855 року під час Кримської вій-
ни, коли російський уряд видав маніфест, в якому, у непевних ви-
разах закликаючи селян вступати добровільцями в армію, обіцяв
їм полегші. Маніфест, написаний російською мовою, читали в цер-
квах, і селяни зрозуміли, що цар кличе записуватися в козаки. Вони
перестали виконувати панщину і почали, вимагаючи від священи-
ків, щоб приводили їх до присяги. Священиків, які пробували пояс-
нити дійсний зміст маніфесту, били за те, що нібито «ховають во-
лю.» Повстання охопило кілька повітів Київщини, де населення ще
пам'ятало козаччину. Придушено його військовою силою, при чому
тисячі селян покарано різками, а сотні —* заслано на Сибір. Вся ця
подія дістала назву — «Київська козаччина 1855 року»."

Не зважаючи на загальну реакцію, в Україні також велася не-
впинна праця над вивченням минулого українського народу, його
фолкльору, мистецтва. Видана 1819 року Цертеловим збірка істо-
ричних дум, справила велике враження. Року 1827 М. Максимович,
майбутній ректор Київського університету, видав збірник україн-
ських пісень. Ці видання розкрили читачам красу української на-
родної поезії. У роках 1832-1838 в Харкові 1. Срезневський надру-
кував збірник «Запорозька Старина» з піснями і історичними ду-
мами. У Харкові молодий історик М. Костомаров і А. Метлинський
стали виразниками духової взасмности слов'янських народів.

У Харківському університеті створився гурток студентів, в яко-
му читали вірші Рилєєва та інших декабристів. Члени цього гуртка
були арештовані, але революційний настрій студентства не змі-
нився. У