при-фронтові райони, очищення тилів від біженців, охорона шляхів сполучення, ловіння дезертирів. Однак в умовах бе-ріївщини цей загалом правильний захід, до якого більшою чи меншою мірою вдавалися уряди й інших воюючих країн, набрав звичних потворних форм масових і нерідко необ-грунтованих репресій. Вже 22 червня 1941 р. у районах, що могли стати ареною бойових дій, за наперед заготовле-ними списками розпочалися і тривали кілька тижнів масові арешти «сумнівних». Органи держбезпеки піднімали слід-чі справи тих, хто раніше був репресований і відбув по-карання. Нашвидкоруч фабрикувалися нові звинувачен-ня', і невдовзі після того військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди». Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не чекаючи відповіді, тут же виносили вирок, переважно смертний. Причому, щоб справити на-лежне враження на населення, про його виконання поде-куди оголошувалося у місцевій пресі.
Під час відступу радянських військ під впливом загаль-ної паніки або ж через відсутність транспортних засобів ув'язнених на строк більше трьох років, тобто «політич-них», не вивозили в глиб країни, а розстрілювали на місці. У Луцькій в'язниці у такий спосіб було «знешкоджено» З тис., у Кіровоградській — 12 тис. засуджених. Сотні в'яз-нів загинули у тюрмах Львова, Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбувалися в селах Валуйки на Харківщині, Биківня під Києвом, Дем'янів Лаз поблизу Станіслава. Серед загиблих були відомі представники української інтелігенції, наприклад артисти М. Донець і І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професори К. Студин-ський, П. Франко та багато інших. Водночас спеціальним указом Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 р. у місце-востях, де було оголошено воєнний стан, позбавлялися покарання і звільнялися з тюрем особи, засуджені на стро-ки до трьох років за так звані «побутові» злочини. Незаба-ром з цієї «п'ятої колони» окупанти рекрутуватимуть поліцаїв та інформаторів гестапо.
Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був ней-мовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кро-вопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих фашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. На-магання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опини-лася діюча армія. Такою, наприклад, була директива вій-ськам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.
Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать пам'ять ве-теранів. Один з них, полковник у відставці П. Коваленко, згадував про те, свідком чого був на Південному фронті в серпні 1941 р.: «Діється щось неладне. Відступаємо, все відступаємо, без кінця відступаємо. Всі дороги, ліси й пе-реліски забиті військами, що відходять. Армія починає втрачати обличчя, організація порушується... Розпоря-дження і накази, що суперечать одне одному, сиплються як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубле-ність і розпач: цілковита безпорадність... По тилах веш-таються маси червоноармійців, які вільно чи мимоволі від-билися від своїх частин». Цими гіркими, але правдивими словами П. Коваленко описав один з перших великих «кот-лів», у який в серпні 1941 р. потрапили війська Південного фронту в районі Умані, поблизу с. Підвисоке. Ліс, де зібра-лися рештки знекровлених 6-ї та 12-ї армій, наскрізь прострілювався противником з усіх видів зброї. Воїни залишалися без продовольства, було багато поранених, знесилених від нескінченних боїв. У ніч з 19 на 20 серпня генерал Огурцов організував прорив кільця оточення, але він закінчився невдачею. Те, що ще вчора могло вва-жатися військом, перетворилося на натовп військово-полонених.
Ставка Верховного Головнокомандування, Генераль-ний штаб, командування напрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території СРСР. В Україні вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо три-малися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 лип-ня до 26 вересня 1941 р., та Одеси -— з 5 серпня до 16 жовт-ня 1941 р.
Надзвичайно складна обстановка виникла під Києвом. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім тан-ки, авіацію. Червона армія за допомогою місцевого насе-лення більше двох місяців тримала там оборону. Але у радянського командування не вистачало танків, літаків, резервів. Незважаючи на це, командуючий Південно-За-хідним фронтом Кирпонос і член військової ради Хру-щов у телефонній розмові зі Сталіним запевнили його, що ними "вжито всіх заходів для того, щоб ні в якому разі не дати противнику як перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ". Через два тижні після цієї розмови, в кінці серпня, противник безперешкодно форсував Дніпро на північ і південь від Києва й розпочав операцію по ото-ченню міста. Загроза наростала день у день. Ось чому ко-мандування Південно-Західного напрямку, доповідаючи Ставці Верховного Головнокомандування про стан справ, висловилося за негайне відведення військ з київського ви-ступу. «...Зволікання з відходом Південно-Західного фронту може потягнути втрату військ і величезну кількість мате-ріальної частини...»,— писали Сталіну головнокомандую-чий цим напрямком Будьонний і член Військової ради Хрущов. Однак Сталін, пам'ятаючи про запевнення Кирпоноса та Хрущова і проявляючи властиві йому свавілля та волюнтаризм, не взяв до уваги аргументованих доказів. Він наказав «за будь-яку ціну» утримувати Київ.
Тим часом становище дедалі загострювалося. Німецьке командування ретельно і холоднокровне готувало для ра-дянських військ величезний «котел». У наказі № 29 по