Точну, хоч і лаконічну, характеристику результатам бойових дій українських партизанів та підпільників, а та-кож масового саботажу населення можна знайти в одному з документів противника — «Директивах по проведенню умиротворення на Україні», виданих командуючим опе-ративним тиловим районом «Південь» у червні 1942 р. «Труднощі не зникають,— зазначалося в них,— воєнні пересування постійна зазнають диверсій, роботі цивільної адміністрації, передусім у таких важливих галузях, як сільське господарство і промисловість, ставляться переш-коди».

Першочергове значення для досягнення корінного пере-лому у війні на користь Червоної армії мала діяльність радянського тилу. День і ніч напівголодні, часто без теп-лого одягу, терплячи побутову невлаштованість, труди-лися пліч-о-пліч з місцевими робітниками, селянами, служ-бовцями й численні виробничі колективи, евакуйовані з України. Основний тягар роботи, пов'язаної з розміщен-ням та введенням у дію евакуйованого устаткування, влаштуванням і забезпеченням усім необхідним для життя й діяльності прибулого з прифронтових районів на-селення, взяли на себе місцеві жителі та органи влади.

Величезні масштаби поразок і втрат, що потрясли су-спільство в перший період війни, змусили його до межі скон-центрувати економічний потенціал країни на забезпеченні потреб фронту, максимально напружити соціально-полі-тичний механізм. Тотальна підпорядкованість усієї тилової інфраструктури й суспільного життя воєнному фактору, з одного боку, та обмеженість у продовольчих і соціаль-но-побутових ресурсах — з другого, призвели до дальшого утвердження в країні основних форм режиму воєнного комунізму. В економічній та суспільно-політичній сферах життя тилових районів панували методи командно-ад-міністративної системи управління з характерними для неї надцентралізацією, диктатом вищих інстанцій. Та, мабуть, важко заперечити проти того, що такі методи водночас містили в собі й великі мобілізаційні можливості. І це ві-дігравало особливу роль в екстремальних воєнних умовах.

Щоправда, війна й тут вносила свої поправки. У зв'яз-ку із скороченням адміністративного апарату, труднощами в забезпеченні оперативного зв'язку, відсутністю умов для вироблення детальних директив та інструкцій, як це практи-кувалося у довоєнний час, на місцях, у тилу, спостерігалося певне пом'якшення централізованого планового та адміні-стративного опікування й регламентації. Особлива, воєнна обстановка змушувала керівників середньої і нижчої ланок брати на себе відповідальність, сміливіше вияв-ляти ініціативу і самостійність у вирішенні нагальних пи-тань, пов'язаних з життям і діяльністю населення тило-вих районів, ефективнішим використанням їх потенціалу.

Завдяки зусиллям робітників, селян, інтелігенції, на-пруженій і конструктивній діяльності органів влади у схід-них районах було подолано величезні труднощі, зумовлені нестачею виробничих площ, кваліфікованої робочої сили. Більшість евакуйованих підприємств почала давати про-дукцію вже навесні 1942 р. А на середину того ж року воєн-на перебудова народного господарства була завершена. На сході країни небувалими темпами була створена, по суті, заново, оскільки західна оборонно-промислова база опинилася під ворожою окупацією, першокласна воєнна економіка.

Воєнно-промисловий потенціал країни швидко зростав. Майже половину всіх потужностей, уведених у дію в східних районах країни, становило обладнання, евакуйоване з Ук-раїни. Особливо успішними були розвиток танкобудуван-ня, літакобудування, артилерійської галузі промисловості, виробництво боєприпасів.

Щиросердий, гостинний прийом зустріли у східних республіках СРСР трудящі, евакуйовані з західних райо-нів, серед них українські робітники, колгоспники, спеціа-лісти. В Узбекистані. Киргизії, Казахстані розгорнувся пат-ріотичний рух, переважно серед жінок, за влаштування долі дітей. Колгоспи, підприємства брали на свій рахунок утримання евакуйованих дитячих будинків. Десятки тисяч дітей, які залишилися без батьків, взяли на виховання сім'ї трудящих. Спеціально утворені при місцевих Радах органи по влаштуванню евакуйованого населення вишу-кували "можливості забезпечення його житлом, продо-вольством, одягом, щоб хоч частково задовольнити вкрай зголоднілих, обшарпаних людей, які нерідко виїжджали зі своїми підприємствами поспішно, хто в чому був.

Без відпусток, навіть без вихідних днів трудилися робіт-ники, інженери й техніки харківських тракторного, дизель-ного, турбінного, київських суднобудівного «Ленінська кузня», машинобудівного «Більшовик», Криворізького металургійного, багатьох інших заводів, евакуйованих з України. Люди, зціпивши зуби, по 12—14 годин на день стояли на вахті біля верстатів, доменних печей, прокат-них станів. А коли треба було виконувати ударне фронтове замовлення, то тижнями не виходили з цехів; тут же їли, спали.

Історія тилу буде неповною, якщо не згадати про тру-довий вклад у перемогу шістьох мільйонів людей, серед них багатьох з України, які поневірялися в таборах ГУТАБу. Гутаоівська, переважно видобувна, промисловість та ка-пітальне будівництво набули особливого значення за умов війни. Самі ж трударі, які забезпечували рудою мета-лургію, ледве животіли, перебували на становищі рабів, мерли як мухи від голодного виснаження та хвороб. Бага-то з них прагнули добровільно піти на фронт. Однак оголошені «ворогами народу» в'язні продовжували утри-муватися за колючим дротом. А на охорону таборів гутабівського архіпелагу, який був невід'ємним фра-гментом тилового ландшафту, відтягувалися значні сили добірних військ НКВС, яких гостро потребував фронт.

Дещо легшими від гутабівських, але все ж неймовірно важкими були будні тилу, повсякденний побут населення. Через втрату основних сільськогосподарських районів та великої кількості підприємств легкої і харчової про-мисловості, скорочення витрат на'соціальні потреби, а також переведення практично всіх потужностей на воєн-не виробництво різко знизився