Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко, – його розгромили російська та прусська армії. Після придушення бунту у 1795-му Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування.

На зайнятих у 1772 році землях (83 тисяч км2, 2600 тисяч мешканців) цісарський уряд створив окрему провінцію – Королівство Галичини і Володимирії, до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі (Західна Галичина). У 1786-1849 рр. до складу

Галичини належала Буковина, відібрана австрійцями в турків у 1775-му.

Представниками династії Габсбургів, які носили титул королів Галичини та Володимирії (Galiciae et Lodomeriae), були Марія Терезія (1740-1780), Йосиф II (1780-1790), Леопольд II (1790-1792), Франц II (1792-1835), Фердінанд I (1835-1848), Франц Йосиф I (1848-1916) і Карл I (1916-1918). Із 1849 року Габсбурги отримали ще й титул князів Буковини. Ніколи ніхто з них не був коронований володарями Галичини і Володимирії, хоча із 1867 року цісарі коронувалися ще й угорською короною святого Стефана.

У результаті ІІІ поділу Польщі до Австрії було приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою – Нову Галичину. Однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією і Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом – ворогами.

У 1807-му після розгрому Пруссії Наполеон проголосив на частині польських земель Варшавське князівство під своїм протекторатом і “дарував” йому Конституцію (Кодекс Наполеона), яка задекларувала рівність усіх громадян, особисту свободу селян, надала право створення державних структур. У 1811-му селян звільнили від панщини за викуп, вони отримали право власності на землю.

1809 року Росія та Франція воювали проти Австрії, яка зазнала поразки. 28 червня того року Львів окупував 6-тисячний російський загін генерала Меллера-Закомельського. Росіяни перебували в галицькій столиці до 14 грудня 1809 року.

У результаті мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 року у віденському палаці Шенбрунн, Австрія втратила Нову Галичину на користь Варшавського князівства, а Росія отримала Тернопільський і Заліщицький округи. Російський імператор Олександр І розраховував на всю Галичину. Однак Наполеон не поступився. “Я дав Росії 300 тисяч душ. Це більше, ніж вона заробила!” – сказав імператор французів.

Поляки воювали на боці Наполеона у фатальному поході на Москву. Після його поразки на Віденському мирному конгресі в 1815-му польські землі знову покавалкували. Варшавське князівство перейшло до Росії під назвою Королівство (Царство) Польське, а Росія за Нову Галичину повернула Австрії Тернопільщину. Відтоді встановився кордон на ріці Збруч. У 1846 році до Галичини було приєднано вільне місто Краків.

Галицькі землі приєднували до Австрії за панування цісаря Священної Римської імперії Йосифа ІІ (1765-1790), котрий до 1780 року був співрегентом своєї матері Марії Терезії, а після її смерті став володарем Австрії й інших спадкових володінь династії Габсбургів.

Прихильник так званого “освіченого абсолютизму”, він провів низку реформ державного управління, спрямованих на зміцнення монархії та піднесення економіки. У 1781-му видав патент про релігійну толерантність, який запроваджував свободу віросповідання і зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство.

У 1785 році німецька мова стала офіційною в усіх частинах держави. В 1782-му Йосиф ІІ ліквідував особисту залежність селян у Галичині.

Під час його панування відновив свою діяльність Львівський університет (1784), у якому з 1787-го працював факультет для українських студентів, названий “Студіум рутенум”.

Відбувалася модернізація галицької столиці. За польських часів місто занепадало: розповідають, що під час одного візиту Йосифа ІІ до Львова (в 1783 році) цісарська карета загрузла посеред великої баюри перед Ратушею. За австрійського панування Львів поступово позбувся середньовічних фортифікацій і здобув простір для свого розвитку. Будували бруковані гостинці, що пов’язували між собою галицькі міста.

Польську шляхетську анархію та жидівський безлад замінила німецька пунктуальність. До Галичини переселилося кілька десятків тисяч німців, чехів, угорців, хорватів, навіть італійців. Це були насамперед урядовці, але траплялися поміж ними селяни, ремісники, підприємці.

У палаці Любомирських на площі Ринок, 10 (будинок “Просвіти”) розмістилася резиденція цісарського намісника, у 20 роках ХІХ століття її перенесли на Губернаторські вали (тепер вул. Винниченка). У місті з’явилися театри, ресторації, кав’ярні. Почали виходити перші газети.

Незважаючи на обмеженість реформ, їх наслідки відіграли позитивну роль у розвитку українського національно-культурного життя Галичини.

Використана література:

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Словник-довідник з історії. – К., 2001.